За Януковича такого не було

Найдовші черги по автографи цього Книжкового Арсеналу були не до письменників

– При Віктор Фьодоровичі такого не було! – обурено кажу на вході, подолавши довжелезну чергу до Книжкового Арсеналу перед візитом Порошенка. І дивлячись у поквадратовілі очі присутніх, пояснюю: – Він просто взагалі на культурні події не ходив. Тому і черг не було. А потім мені на цей жарт люди з досвідом відповіли, що за Ющенка було ще гірше – тоді просто на кілька годин перекривали все.

Тільки ще довго думала, на кого більше схожа – шпигунку чи терористку – так наполегливо мене охоронці президента відтягували за ліктики й за талію під час написання репортажа з візиту на Книжковий Арсенал. Тільки один попросив відійти словами. Але державна безпека – вона така.

Так починався Арсенал і це суперконцентроване місце хороших людей. Навіть зараз, переглядаючи цей російський "розстрільний список", згадую, що принаймні половину з нього бачила на Арсеналі. І довжелезні черги за книжками – це хороша прикмета.

Програма була така, що хотілося на все. Тому на Книжковому Арсеналі не покидало відчуття, що я пропустила щось важливе. Що поруч на іншому майданчику теж відбувається щось цікаве, а я – не там. Багато хто мав те саме відчуття, хоча це нормальна практика на усіх великих подіях.

Прикро, що цього року він відбувався одночасно з кінофестивалем "Молодість". Але врешті, Арсенал переміг – може, тому що "зірок" було більше.

Суперрезонансних книжкових прем'єр не було. Було багато хороших. А якоїсь одної супергучної ні, тому що процес пожвавився і наша увага розконцентрувалася. Така поліфонічність – це добре. Але найдовші черги за автографами цього Книжкового Арсеналу були не до письменників. (Хоча жіночки до азербайджанського письменника Ельчина Сафарлі перегородили собою все). До Олександра Шовковського черга за автографом тягнулася практично через усю виставкову залу. Презентував книжку "Все в твоїх руках". Це гарний тон. Книжки стали модою, і тепер селебріті, що не напише книжку, вже не така й селебріті. Ось Ольга Фреймут навіть власне видавництво заснувала.

До книжок підходити було страшно – бо хотілося все. Чи дуже багато. І тут було все. В жодній книгарні такого асортименту немає, як було на ярмарці Арсеналу. Але крім білоруського та ще кількох стендів мало було такого, що в різних київських книгарнях не знайдеш потім. Я навіть нормально книжки не роздивилася на стендах, бо скрізь завжди було багато людей. І загалом там було передозування хорошим, уваги на все не вистачало. Наприклад, ілюстраторська програма заслуговує на окремий повноцінний фестиваль.

Окрім того, що було все насичено, бракувало персональних літературних відкриттів. У мене навіть виникла підозра, що серед наймолодшої молоді бути поетами вже не модно. Часто повторюю, що молоді поети в нас вже мають сивину на скронях. Але нові слова і сенси найкраще вдаються саме молодим. Хотілося би бачити на сценах більше красивих двадцятирічних. Їх треба вишуковувати, витягувати і представляти публіці. Я вірю, що такі є, але ми їх не чуємо, бо їх перебивають "розкрученіші" бренди. Але всі чекають, що вони самі прийдуть. Нові імена треба створювати, що більше їх у нас буде, то інтенсивнішим стане процес.

З культових майданчиків Арсеналу цього року був також перший в Україні офіційний унісекс-туалет. Через довжелезні черги до жіночих туалетів на минулих фестивалях багато хто з жінок вирішував користуватися чоловічими вбиральнями. Цього року один з чоловічих туалетів мав офіційну вивіску "унісекс", дві закритих кабінки і пісуар посередині. І не всі чоловіки соромилися користуватися ним попри присутність жінок у приміщенні. Також надвечір спостерігала, як до кабінки зайшла прибиральниця: "Та что же это, они на шпильках на унитаз вылазят. Как можна было так нагадить? Потому что культура аж прет!" Досі думаю, як взагалі можливо тримати баланс на шпильках на унітазі. Оксана Забужко про таких колись сказала "полковые лошади".

На Арсенал я ходила застуджена – від кондиціонерів кінотеатрів на Молодості, бо три години у кінозалі в літніх сукнях так просто не минають. Тому пропустила половину з того, що хотіла. Ледве могла говорити. Та коли зникає голос, раптом розумієш, скільки зайвих слів ми говоримо. А вимовлені попри все слова тепер важать більше. Натомість з'являється простір для слухання інших – і це найвартісніше. Особливо на Книжковому Арсеналі. Бо тут завжди є кого слухати.

Олена Павлова для Gazeta.ua