Сліпота на людей

Допомагають подорожі – коли змінюєш різкість та фокус

Є таке явище – рекламна сліпота. Коли дикої стихійної реклами настільки багато, що мозок автоматично вважає її за сміття і не допускає до уваги. Тобто всі ці вивіски, що перекрикують одна одну – це візуальний шум. Тож, як не смішно, така реклама окрім своєї незугарності ще й абсолютно неефективна.

У мегаполісах, подумалося мені, розвивається подібна сліпота – сліпота на людей. Їх завжди настільки багато і так рідко зустрінеш знайомих, що якось автоматично перестаєш зважати на них. Доки на ногу не наступлять чи не полізуть під пальто у транспортній тисняві, звісно. А тут виникає якесь дивне збайдужіння до нашого найсвятішого – "що люди скажуть?!".

Коли повертаєшся до Києва після кількох днів відсутності, довго не можеш знову зрозуміти, чому всі ці люди ходять так близько до тебе. Думаєш, чому вони так не поважають свій і твій особистий простір, чому на ескалаторі в метро вмикають гучно найтупішу музику на своєму телефоні, чому співають чи розмовляють із собою у натовпі - невже тут самі неадеквати зібралися?

Це відчудження додає нам відчуття самотності, бо у великому місті - ти самотній у натовпі, у малому – ти завжди мимоволі стаєш частиною хай навіть ситуативного колективу, байдуже, хочеш цього чи ні. Черга у великому місті – носами у смартфони, черга у маленькому – це спільники, якщо не драма, гідна пера Карпенка-Карого. Чому у маленьких містах жінки завжди мусять виглядати при повному параді - у них постійно зависокий шанс зустріти як не колишнього, так майбутнього. Найзапеклішу подружку, голову батьківського комітету, потенційну свекруху чи ще когось, на чию думку треба зважати. У великому місті хоч бігуді в метро не знімай – невелика честь. Тут навіть не цікаво вдягатися епатажно – це насправді нікого тут аж так не вражає.

Ба більше, люди не соромляться між собою у натовпі говорити про те, що не варто б афішувати на публіці. Як-от хлопчики, що в переповненому вагоні метро міряються між собою, хто більше повісток до армії спалив. Ще й на тлі плакатів "Вступайте до Збройних сил України". Або як миршавенький мужчинка скаржиться другому, що загубив годинник от на такій-то лавочці, коли "зраджував там своїй". Вони просто не трактують інших людей як дійових осіб у їхньому житті. Чи як осіб взагалі.

Або наприклад, роздягалка у спортклубі і якась панна, що вважає себе доглянутою, дістає балончик дезодоранта і щедро зрошує ним себе всю, забуваючи що за 10 сантиметрів сидять інші, і цей спрей прямісінько виїдає їм очі, легені й мозок. Хочеться сваритися, але зупиняєшся. Це в неї не зі зла і не навмисне, це побічний ефект мегаполіса – сліпота на людей. Коли просто на них не зважаєш.

Від цього добре допомагають подорожі – коли змінюєш різкість та фокус. Коли дивишся на все уважно і знову починаєш бачити. Людей у натовпі, а не натовп із людей, наприклад. І святкові зелені свічки каштанів, які Київ вже от-от готовий запалити.