Віра в безвіз

Європа як релігія, як стимул самовдосконалення

– Куда! – на переході біля київського супермаркету чоловік зупиняє дружину, що хоче перебігти на червоне. – Ми ж в Європу йдем!

Не хотіла його розчаровувати, що в Європі теж всі так ходять. Мене замилувала його віра. Європа постала як релігія, як стимул самовдосконалення. Заради Європи цей чоловік і його дружина не порушуватимуть правил дорожнього руху.

Але це ж не заради Європи треба робити, а заради себе.

Релігія, таки релігія.

Роками в Україні триває гра "Вірю – не вірю" із владою. Влада постійно щось обіцяє, українці – не вірять. Українці знають, що владі вірити не можна. Інколи вони вдають, що вірять – за гречку, наприклад. У себе українці теж не дуже вірять – це більше нагадує "без надії сподіваюсь". А от у Європу – вірять.

На центральних вулицях українських міст – магазини вживаного одягу з Європи. Байдуже, що більшість речей пошили в Китаї, Туреччині чи Бангладеш. Трапляються навіть Made in Ukraine. Це ж одяг для Європи, а отже, він якісний.

Європа стала божеством якості.

Контрабандні товари з Європи вже можна знайти на кожному районі більшості українських міст. Байдуже, що у продуктах є пальмова олія. "Для Європи вона якісніша". "У Європі хоч щось контролюють, не те що в нас, усе за взятки". З якими порушеннями усіх норм та правил їх сюди везли теж байдуже – це ж товари з Європи, а отже вони недоторканно якісні.

"Ти віриш у безвіз!!!" – фраза, яка збивала мене з пантелику десятки разів, після якої починалися довгі неконструктивні суперечки або монологи-хизування ексклюзивним розумінням підшкірних процесів євроінтеграції. Я не сперечалася, бо це нагадувало справжні релігійні диспути. Відповідала тільки: "Безвіз – це ж не релігія, як можна в нього вірити, чи ні?"

Але мене насторожує, наскільки "вірити у безвіз" стало сталим виразом. Не вагатися, не заперечувати, не сумніватися у безвізі – а саме вірити. Оце і насторожує. Люди не думають, а підходять до питання Європи і безвізу серцем. Душею, зболеною і описаною у шкільних підручниках української літератури.

І тут мені все більше подобається метафора сучасного середньовіччя. "Середні віки такі середні віки" – як співає Сергій Міхалок на вірш Сергія Жадана. На нас ще чекають нові хрестові походи.

Олена Павлова, спеціально для Gazeta.ua

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"