Олесь. Закопаний прапор

29 січня поета Олександра Олеся і його дружину Віру перепоховали на Лук'янівському цвинтарі у Києві

"Відділ історії ходить тільки на історичні події", – підколювали ми колег із історичного відділу, збираючись разом на Майдан. До того частенько жартували, що їм не треба ходити на події, бо у них все вже відбулося. Але від початку Майдану дуже багато подій стали історичними. І протягом останніх чотирьох років це не припиняється. Цього тижня сталася ще одна історична подія, яка стане рядком в підручниках з літератури. У Києві перепоховали класика української літератури Олександра Олеся. Вірю в майбутніх авторів шкільних підручників, які напишуть про це так нудно, що школярі не звернуть на це уваги.

Сюжет ми знаємо – 29 січня поета Олександра Олеся і його дружину Віру перепоховали на Лук'янівському цвинтарі у Києві. Останки ексгумували з могили на Ольшанському кладовищі у Празі 3 січня. На їхньому місці планували поховати іншу людину – Володимира Михайлишина, який останні роки платив ренту за могилу українського поета. Президент Петро Порошенко доручив перевезти й перепоховати Олеся в Україні.

Це сюжет повний гострих кутів, зрад, ганьби та печалі – як часто буває в історії України, яку постійно супроводжує Шевченківський образ "Розритої могили". Про зради й ганьбу я не писатиму. Як і не буду міркувати, чому українці допустили, щоб на могилі класика могли поховати когось іншого. Але я напишу про історичну подію, до того, як вона закам'яніє у рядку підручника.

Про віск, що стікав зі свічки на хліб із калиною на трунах – і вогонь не гас навіть від цвинтарного січневого вітру. Про те, що калина виглядала такою свіжою, наче існує спеціальна державна оранжерея, де вирощують калину для державних урочистостей.

Про те, що труни були замаленькі – наче дитячі. Так, мабуть, заведено. Дві маленьких гроби із золоченими замочками. На прибитих скобами паперових смужках надруковані чеською імена – Олександр Кандиба і Віра Кандиба.

Про недільну панахиду у красивезному Володимирському соборі, яку вів патріарх Філарет. Про те, що не влаштовували цирку із рамками для обшуку у церкві, бо на подію прийшли президент із дружиною. Рамок не було. Про п'ять комфортних автобусів, які везли від церкви до цвинтаря. Із літніми пасажирами і синьо-жовтими букетами у вікнах.

Про те, що почуває молодий поет у чорному пальтові, який несе хреста на похороні класика, який помер 1944-го.

Про капсулу із рідною землею поета, привезеною із Білопілля на Сумщині. Про сережку у вусі наймолодшого з працівників ритуальної служби, які закидали лопатами сіро-руду київську землю упереміш з грудками снігу.

Про козацький чуб, який звичним рухом поправив чоловік у першому ряду з нашивками "Кіборг. Піски" та "Цинічний Бандера" на камуфляжі. Знімав шапку під час молитви на цвинтарі. Коли труни опустили до ями, він повторював, аж зціпивши зуби – "Прапори не закопують. Прапори не закопують!". Так говорять люди, які мали досвід ховати героїв. Але його ніхто не почув чи просто не послухав. Труни опустили до землі разом із прапорами – а куди їх інакше діти? Але цей закопаний синьо-жовтий прапор – це місткий і страшний символ. Наче передчуття лиха. Або лише забобон, хтозна.

Що говорили весь час про Олеся, але все ж згадали його дружину Віру Кандибу із волинського роду Свадковських. Була видатним педагогом, у Чехії викладала французьку мову в українській гімназії і тривалий час утримувала всю родину. Тобто, жінку яка робила можливим не тільки існування поета Олександра Олеся, але й появу поета Олега Ольжича, їхнього сина. Вбитого у німецькому концтаборі Заксенгаузені, який і не мав своєї могили. Його символічна могила була разом із похованням батьків у Празі.

Про хор із рум'яними від морозу жінками у квітчастих хустках, які співали молитву. І що від них найбільше я хотіла і найдужче боялася почути того дня Олесеві "Чари ночі?" – "Сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, – знов молодість не буде!"

Олена Павлова, спеціально для Gazeta.ua