Мова vs. Язык. Восьмий раунд! Україна - своя, Богом дана земля! Частина 2.

У цій статті не буде лінгвістичних розвідок. Все, що я хотів написати з цього приводу я виклав у першій частині восьмого раунду. Поява продовження обумовлена, перш за все, великою кількістю спекуляцій на цю тему в мережі. Користуючись необізнаністю в історичних питаннях значного прошарку нашого суспільства російські пропагандисти усіляко перекручують і спотворюють наявні факти, вигадуючи, натомість, свою версію подій в якій етнічні фіни несподівано перетворюються на слов'ян із самоназвою-прикметником "русськіє"* та претендують на спадщину Русі. Все це дивним чином переплітається із сучасною та стародавньою історією нашої країни…

Отже, вперше слово "Україна" було зафіксовано у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком "Повісті минулих літ" під 1187(!) роком! Нижче я навмисно відходжу від поширеної практики і наводжу цей уривок майже повністю. Робиться це для того, щоб не виривати ключову фразу з контексту. Без цього правильне тлумачення змісту написаного є неможливим.

"…В лѣ^т̑ . ҂s҃ . . х҃ . . ч҃е . [6695 (1187)] Сдоумавъ кнѧзь Ст҃ославъ . со сватомъ своимъ Рюрикомъ . поити на Половцѣ … Володимеръ же Глѣбови^ч̑ . приѣха к нимъ . ис Переӕславьлѧ с своєю . испросисѧ . оу Ст҃ослава и во Рюрика ѣздѣти напереди с Чернимъ Клобоукомъ … Половци же слъıшавше ѡже идоуть на нѧ кнѧзи Роустии . бѣжаша за Днѣпръ . нѣ лзѧ бѣѣхати по ни^х̑ . оуже борзо . сполонилсѧ бѧшеть Днѣпръ . бѣ бо вѣсна . и возвратишасѧ во своӕси . на томъ бо поути разболѣсѧ Володимеръ . Глѣбовичь . болѣстью тѧжкою ѥюже скончасѧ … и плакашасѧ по немь вси Переӕславци . бѣ бо любѧ дроужиноу . и злата не сбирашеть. имѣниӕ не щадѧшеть . но даӕшеть дроужинѣ . бѣ бо кнѧзь добръ . и крѣпокъ на рати . и моужьствомъ крѣпкомъ показаӕсѧ . и всѧкими добродѣтелми наполненъ . ѡ нем же Оукраина много постона…"

"…У рік 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців… Володимир же Глібович також приїхав до них із Переяслава з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їхати попереду із Чорними Клобуками… половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними, – бо дуже швидко покрився ополонками Дніпро, вже була весна, – і повернулися вони до себе. У тім же поході захворів Володимир Глібович хворобою тяжкою, від якої він і помер… і плакали по ньому ВСІ(!) ПЕРЕЯСЛАВЦІ(!). Бо любив він дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила…"

Примітка: 1. Курсивом у перекладі позначено слова відсутні в оригіналі, трикрапкою – авторські скорочення, проте зі збереженням змісту основної частини.

2. Староболгарська мова, якою написаний літопис має диграф** (не плутайте з дифтонгом***) "оу", яким передається звук "у". Відповідно староболгарське слово "Оукраина" має читатися як "Україна". Переконатися у правильності наведеного тлумачення можна, якщо поглянути на інші слова у цьому ж уривку – вони навмисне виділені жирним шрифтом: "кнѧзем же Роускимъ", "дроужиною", "моужьствомъ" та інші.

3. Зверніть увагу на дату! 1187 рік. Ще немає ані Москви (заснованої татарами у 1272 р.) ані самої Московії, на місці якої тільки починає формуватися Володимирсько-Суздальське князівство, а назва "Україна" вже зафіксована в літописі!

4. Для того, щоб Ви зрозуміли думку, яку хотів донести до нас літописець словами "…за ним же Україна багато потужила…" необхідно зануритися в історичні реалії того часу. Справа в тому, що на момент появи цього запису в літописі, такої імперії як Русь вже не існувало більше ніж півстоліття! Останнім камінчиком, після якого лавина рушила з гори став з'їзд князів у Любечі в 1097 р., де було оголошено про засаду вотчиності, на підставі якої кожен князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько. Крім того, спадкоємець зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Фактично, Любецький з'їзд зафіксував перетворення однієї суцільної держави на конфедерацію князівств, які для залагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Ця подія стає ще більш цікавою, якщо провести паралелі із сучасністю і порівняти її з Біловезькою угодою, утворенням СНД та наступними з'їздами президентів на однойменний саміт. Дивовижна схожість чи не так? Незважаючи на укладені договори про дружбу і співробітництво, про непорушність кордонів і таке інше, через декілька років Володимир Мономах, на відміну від Володимира Хуйла (знову ці дивовижні збіги) робить доволі успішну спробу відновити імперію. Нехай і не в колишніх кордонах, але йому вдалося подовжити існування Русі на три десятки років. Тим не менш, після смерті його старшого сина - Мстислава Великого у 1132 році, Русь остаточно і безповоротно розпадається на окремі князівства. Єдиний центр керування імперією було втрачено. Князі, які в один момент з підлеглих перетворилися на президентів суверенних країн, починають господарювати на свій власний розсуд… Щоб Вам було зрозуміліше, можете порівняти цю подію із розпадом СРСР, після розвалу якого 15 республік в одну мить стали незалежними країнами. Підсумовуючи все вище написане, можна стверджувати, що вживаючи слово "Україна" літописець мав на увазі винятково вільне і незалежне князівство Переяславське. Не більше, але й не менше. Те, що "Україна" це саме князівство, а не окремі хутора на кордоні зі степом свідчить інша фраза: "…і плакали по ньому всі переяславці…". Тобто, все населення цього князівства.

5. Дехто вважає, що по відношенню до Переяславського князівства вжили слово "Україна" через те, що воно, на відміну від Київського, межувало зі степом, було "окраиною". Для тих, кому складно зазирнути в етимологічний словник і переконатися, що лексеми "Україна" та "окраїна" є різними за змістом, і, що суттєво, суто українськими поняттями, які походять від слова "краяти" (на болгарсько-український суржик це слово перекладається як "резать"), пропонується поглянути на мапу, зображену на мал. 1 на якій позначені кордони князівств у ХІІ-ХІІІ ст., що відповідає часу зазначеному в літописі. Ви на власні очі можете переконатися, що в той час Київське князівство межувало зі степом так само як і Переяславське!

Мал. 1. Руські князівства у ХІІ-ХІІІ ст.

6. Незважаючи на те, що мова літопису дуже схожа на сучасну російську, написаний він, все ж таки, староболгарською. Проте "русськіє", через вкрай запущений і не пролікований вчасно імперський синдром, при визначенні істини у цьому питанні користуються парадоксальною логікою шизофреників: "якщо мова літопису схожа на сучасний "русській язик" – то це значить, що мова літопису(!) є "старорусською", а не самі "русськіє" розмовляють староболгарською!". Щоб Ви зрозуміли усю безглуздість подібного твердження, наведу іще один приклад. Для більшої наочності усі діючі особи в ньому будуть змінені, проте сам хід міркувань залишиться тим самим. Отже, якщо батько з сином схожі між собою, то за логікою "русськіх" це має означати, що саме батько(!) отримав від свого сина у спадок схожі риси обличчя і статуру, а не навпаки! Погодьтеся, що подібні міркування є не більше ніж рідкісною за якістю МАЯЧНЕЮ, яка має безпосереднє відношення до клінічної психіатрії! Нагадую, що староболгарська писемність була створена у Болгарії, двома братами болгарами і виключно для болгар! На Заліссі Кирило з Мефодієм ніколи не були, більше того, за часів їхнього життя до появи першого(!) пращура так званих "русськіх" ще залишалося близько 300(!) років! З якого дива ця мова повинна вважатися "старорусською" – нікому крім російських "істориків" незрозуміло! В той же час, твердження цих горе фантазерів призводить до логічного парадоксу. Оскільки в цьому разі виходить, що писемність створена у 863 р., тобто в кінці ІХ ст., виникла раніше за самих "русськіх", які з'явилися лише у середині ХІІ ст.****! Ви можете уявити подібну нісенітницю?! Взагалі, складається враження, що вся ця "історія" так званих "русськіх" не просто шита білими нитками, а саме з цих ниток, себто брехні, і складається!

7. Погляньте на кінець четвертої строки цього уривка з літопису: "нѣ лзѧ бѣѣхати по ни^х̑" Ну що, тепер Вам зрозуміло звідки у "русськіх" взялося заборонне слово "нельзя"? У повній відповідності до оригіналу його навіть писали спочатку окремо від часточки "не": "В саду не льзя ли дерн одеть Узорной белой пеленою? На темный берег сонных вод, Где мы вели беседы наши, Не льзя ль, устроя длинный ход, Нести наполненные чаши?" (Пушкін). Натомість болгарське "льзя" у "русськіх" чомусь так і не прижилося, хоча ще навіть в ХІХ ст. той же Пушкін писав: "Мъ и слъхом не слъхали чтобъ льзя помолодеть". Замість "льзя" з української мови москалями було запозичено дозвільне слово "можна" і в результаті утворився черговий вінегрет "можно-нельзя". Те, що в російському "язику" обидва слова є запозиченими чудово видно, якщо співставити антоніми в усіх трьох мовах:

Наступний уривок із згадкою про Україну зустрічається у тому ж літописі вже через два роки – у 1189 р.:

"…Того же лѣт̑ . послашасѧ Галичькии моужи к Ростиславоу к Берладничичю . зовоуще его в Галичь . на кнѧжение . ѡн же слъıшавъ радъ бъıс̑ . испросисѧ оу Давъıда . бѧшеть бо Дв҃дъ приӕлъ его к собѣ . И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои . и взѧ два города Галичькъıи и ѿтолѣ поиде к Галичю . по ихъ свѣтоу…"

"…Того ж року послали галицькі мужі послів до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. Він же, почувши, рад був, і відпросився у Давида Ростиславича,— бо Давид прийняв був його до себе,— і поїхав зі Смоленська швидко. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, галичан, радою…"

Примітка: 1. Курсивом у перекладі, знову ж таки, позначено слова відсутні в оригіналі.

2. Якщо не забувати про історичні, географічні та лінгвістичні нюанси наведені вище, то з тлумаченням даного уривку також немає нічого складного. Поставте замість "І приїхав же він до України Галицької" фразу "приїхав же він до князівства Галицького" і речення не втратить ані краплиночки свого змісту.

3. "…И еха и Смоленьска в борзѣ…". Зі староболгарської нам дісталася і назва однієї з порід мисливських собак - "борзі", тобто дослівно це перекладається як "швидкі".

Далі, у Галицько-Волинському літописі, під 1213 р. бачимо наступний запис:

"…времени же миноувшю еха Данилъ ко Мьстиславоу в Гали^ч̑ . рекъı на Лестька. ӕко ѡтч҃иноу ^Ж мою держить. ѡномоу же вѣщавшю . сн҃оу за первоую любовь . не могоу на нь востати . а налѣзи собѣ дроуги. Данилоу же возвратившоусѧ к домови . и ѣха с братомъ . и приӕ Берестии . и Оугровескъ . и Верещинъ . и Ст҃олпъКомовъ . и всю Оукраиноу…"

"…Коли ж минув час, поїхав Данило до Мстислава в Галич, кажучи на Лестька: "Він отчину мою держить". Але той відповів: "Сину! Через давню приязнь не можу я на нього стати. Знайди-но ти собі інших". Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом Васильком і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну…"

Примітка: 1. Фраза "…кажучи на Лестька: "Він отчину мою держить…" - це пряма відсилка до Любецької угоди.

2. Зверніть увагу, в цьому уривку поняття "Україна" дорівнює поняттю "отчина" чи, кажучи іншими словами – це князівство, яке дісталося у спадок!

Після завершення княжої доби слово "Україна" набуло ще ширшого значення, але про це, можливо, іншим разом…

* Самоназви усіх слов'янських народів є іменниками і відповідають на питання "хто?", натомість у фінів, які не розуміли процесу словотвору чужої для них мови самоназва стала прикметником, що відповідає на питання "який?". Особливо показовою є назва інших наших сусідів – білорусів, яка доводить, що в Русі жили русини, руси, але аж ніяк не "русськіє".

**- сполучення з двох ЛІТЕР, що відповідає одній фонемі (звуку).

***- сполучення двох голосних ЗВУКІВ, що вимовляються як один склад.

****- Згідно визначення В.Й. Ключевського, а саме: "В особі Андрія великорос(?!) вперше виступив на історичну арену…" (6, с.133). Тут мається на увазі Андрій Боголюбський, 1110 - †1174 рр.

Читати увесь цикл спочатку: Мова vs. Язык. Перший раунд!

Читати далі: Мова vs. Язык. Дев'ятий раунд! Про дітей і рабство.