Наша Русофобія
Знаєте пригоду з російськими Іграми націй, коли перемогли казахи, а по бидлоящику народ втішався тріумфом народу, який "никогда не проигрывает"? Хто знає, того не так уже й смішитиме така-ось оцінка нещодавнього поєдинку: "За тиждень усі росіяни будуть впевнені, що переміг Павєткін. За місяць у цьому будуть упевнені всі українці. Така сила російських істориків".
Історія цієї держави дійсно тримається на брехнях. Про Куликовську битву - таку "славетну" розправу над татарами, через 2 роки після якої орда спалила Москву й далі збирала данину. Про Льодове побоїще, де, кажуть, здобутки не кращі. Про київський "матч смерті", який так називати не випадає, бо через нього ніхто не вмер. Про "колиску трьох народів", із якої кудись випали всі слов'яни, крім українців і білорусів, зате колихаються не до кінця слов'янізовані північні племена, які, як пишуть російські ж історики, ще 150 років тому навколо Москви говорили незрозумілими для москвичів мовами. Про загони упівців, які тероризували українських селян за допомогою посібників з інструкціями, як правильно забивати в голову цвяхи, навіть гіперланку не шукатиму. Про те, що...
Другою підпорою російської історії є придушування правди і всіх, хто її знає. Про те, що за 18 років до згаданої Куликовської битви, українсько-білорусько-литовські полки неслабо вплинули на історію Європи, прогнавши від себе ординців - якраз за Дон. Про те, що УПА не отримувало від Райху ні вказівок, ні нагород. Про те, що легіони "Роланд", "Нахтіґаль" і дивізія Галичина, хоч і були вкомплектовані під німецьким комадуванням (як і багато-багато європейських формувань), але до жодної злочинної діяльности причетні не були, що й підтвердив суворий Нюрнберзький трибунал. Про те, що росіян, які воювали проти СРСР на стороні Гітлера, було в рази більше за українців. Про те, що в Україні проти радянського поневолення в різні часи злагоджено боролися не тільки западенці-бандерівці (про що замо́вчати не вдалось), а й тисячі українців на Сході (про що маси дізнаю?ться аж тепер). Про те, що штучний голод спричинив не тільки людожерство, а й сотні випадків селянської силової непокори. Про те, як Хрущов розстріляв мирну демонстрацію в Новочеркаську… Та й про всю повноту Чорнобиля люди дізнались аж після радісного Первомая, коли про це розтрубіли капіталістичні радіостанції.
Це кілька сторінок із хоч дуже типового, та лишень одного століття. Книжку ж можна догортати до місця, де Петро Перший велить забути слово "Московія" і вживати для її позначення слово "Русь" - назву древнішої держви. 1721 рік. І до розпорядження українським гетьманам "сприяти шлюбам між українцями й росіянами", і до смішних вказівок "Пусть обрежут свои хохлы и заведут бороды"...
А фабула вже тисячу років така, що відколи засновник Москви Юрій Довгорукий пішов завойовувати батьківський Київ, український і російський народи століття за століттям тільки те й роблять, що воюють один з одним (після теперішніх перепалок, зісунутих у царину економіки, в російських телесюжетах українці вже "донедавна дружественный народ"). На противагу цьому - пам'ятники "Дружба народів" і прославляння Переяславської ради. Про те, наскільки її навіть у той час вважали легітимною, і скільки козацької старшини й духовенства її не підтримали, вже не починатиму. Серед незгодних, наприклад - ціла Запорізька січ.
Але то справи давно минувших днів. Я хотів піти в інший бік. Якщо гортати сумний підручник російської історії ближче до нас, то привідкриваються самопідірвані 1999 року багатоповерхівки; труїння 2004-го своїх людей у Беслані; а багато людей кажуть, що й зумисна аварія у Смоленську літака з керівниками Польщі 2010 року.
На тлі навіть цих окремих прикладів із їх бездонної російської реальності Русофобія виглядає чи не найнагальнішим ліком і єдиноможливою реакцією. Більше того - гріхом тут виглядає мовчати й закривати очі, раз уже тобі дано бачити. Обізнана і чесна людина не може не бути русофобом. Ну, як сказала моя редакторка, якщо та людина, при цьому, не дурна.
Якщо вірити твердженню, що "Україна породила Росію, тож мусить це спокутувати", то страшно прикинути, на яке цей вчинок заслуговує покарання.
Для тих, кого лякає винесене в заголовок слово, можна його змінити на "критичність до Росії", "протиросійська налаштованість", але якщо, хоча б задля експерименту, глянути на людей, яких я огульно назвав русофобами - видно багато розумних і поважаних людей різного статусу і з різних країн. Безперечно, включаючи й Росію. Інтелігенція, митці, вчені. Ті, що стали дисидентами, й ті, кого це оминуло. Натомість, зверніть увагу, серед затятих противників українського - або зовсім близькі до клінічних випадки, або політики, що рано чи пізно виявляються російською агентурою. А часто і два в одному.
Тож не лякаймося, що серед нас є здравомислячі в цьому тонкому питанні, тобто русофоби. Починаючи від Бжезінського й закінчуючи невідомим українським селянином із Черащини. Той не знає слова "фобія", почуттів до найбільшої сусідської країни може й не усвідомлювати, але підсвідомо відчуває. Щоб їх проявити, комусь достатньо побачити в дитинстві "Пропалу грамоту", а комусь доводиться поскитатись по світах, як от фізику Анатолієві Свідзинському або архітектору Володимирові Бєлінському, який, поживши в радянському Казахстані, взявся писати історичну книгу "Країна Моксель". І вже їхня писанина виховує національний імунітет у щоразу нових читачів.
Прикро тільки, що коли мешканці "нормальних" країн тратять свій час і зусилля на повноцінне життя, рухають уперед мистецтво й науку, то вічно пригнічені українці мусять розбиратися з мовою й національною гідністю. Тут уже питання, що важливіше. Першочергове для організму - вижити. Лиш після того в людини на порядок денний виходить кар'єра, дозвілля й насолода життям. А щоб уражений організм не загинув, на всяку інфекцію мають бути антитіла.
Організм Україна - поранений і заражений Росією. Можна так із певністю казати, бо в більшості сфер життя від стосунків зі східним сусідом ця невезуча держава більше втратила, ніж набула. Збідніла мова; збідніли люди, і перш за все - духовно; відтак примітивізована культура, бо залякана й закомплексована особа не здатна вільно творити, а голодна про це й не думає. А саме такими здебільшого й є мешканці пострадянських просторів у порівнянні з людьми Заходу. Прослідкуйте, що навіть безпритульні тварини в Європі розкутіші й не такі агресивні, як у нас. Вже не кажу, що їх там і знайти не легко. І таке саме поза гуманітарною сферою. Якою є керована з Москви планова економіка, всі побачили, коли піднялися ґрати "тюрми народів".
Якщо вести медичну аналогію далі, то цілком природньо і втішно, що хвора Росією Україна виробляє свої клітини-антитіла. Логічно, що не всі з нас мають місію воювати зі збудником, бо більшість мусять забезпечувати життєдіяльність, але час лікування визначається якраз силою хвороби та протидією до неї.
Подібне порівняння провів нобелівський лауреат Бернард Шоу. Кажуть, від був далеким від націоналізму, але від того його слова звучать тільки авторитетніше: "Здорова нація так само не помічає своєї національності, як здорова людина - хребта. Але якщо ви підірвете її національну гідність, нація не буде думати ні про що інше, крім того, щоб її відновити. Вона не стане слухати ніяких реформаторів, ніяких філософів, ніяких проповідників, поки не будуть задоволені вимоги націоналістів".
І зовсім це не означає бути шовіністом, нацистом чи ще якоюсь нездоровою клітиною-грибком. Навпаки, думаю, неправильно зловтішатись або тільки співчувати російському народові. Мені приємно бачити росіян, які принаймні намагаються показати критичну думку. Одна з її головних засад - що перш за все в інтересах РФ стати собою.
Що це може означати? Перестати обманювати і посягати на волю інших. Перестати силами і кривдами тримати підневільними цілу зграю руспублік, яким не судилося звільнитись 1991-го, але мешканці яких усе більше доходять такого бажання. В пориві нелюбові до Москви як до влади зливаються воєдино мільйони мешканців теперішньої Росії - різних народів і народностей, та й самих росіян. Але поки що найсміливіші з них приречені набивати автозаки після кожного протипрезидентського зібрання. А тим часом сам Володимир Путін уже попередив, що зібрався правити принаймні до 2022 року. І йому може вдатися. "Не буває чесних виборів у країнах, які межують із Росією", - писала Ліна Василівна Костенко. То що вже про саму Росію казати...
Не будучи егоїстом, людина може поставити запитання: "Як іще нам з вами допомогти цій частині світу?" Я не бачу іншого способу, як інформаційно.
Дивно, що і в наш час державна пропаганда осідає більше, ніж зважені відомості. Відтак російський народ і надалі живе "Великою вітчизняною" - придуманим уже по війні наріжним міфом. Паради в День перемоги почали водити взагалі 1965 року, бо треба було чимось підживляти віру в світлий комунізм. На ній і їхали, в той час, коли переможені, до яких громадяни Росії досі плекають нелюбов, давно облишили цю тему, зробили висновки й живуть справжнім життям і своїми здобутками. Натомість - ось кілька показників, за якими "на душу населення" першим у світі був Союз: кількість спожитого алкоголю, зґвалтування, аборти, розлучення, самогубства, вбивства і, як підсумок, в'язні. Знаний статист підтверджує: "Какую страну розвалили!".
Народ її правонаступниці й надалі багато чого вважає своїм - починаючи від Русі, включно з казками та героями, й закінчуючи цукерками "Roshen" і гуртом "ВІА Гра" (були опитування і про таке). За останнім можна не шкодувати, а з першим - тяжке діло, бо коли українська мова чітко має різні прикметники від слів "Русь" і "Росія", то в російській - що "русский", що "российский" - уже плутанина, як у двох соснах. Про руську історію газета "День" цілу книжку своїх матеріалів випустила, назвавши "Сила м'якого знака".
Я завершу, як і почав. Вусатим. Попри інші справи цього діяча й попри купу застережень щодо його персони, вірю, що історія - його щире захоплення. Ось тут він, оком не моргнувши, прямим текстом читає 40-хвилинний курс російської історії на російському ж каналі. Щоправда, поки що діаспорному:
Це веселе видиво я надибав на спільноті, що називає себе міжнародною, й називається "Потрясающая рософобия".
