І знову про "Червону Атлантиду" Ганни Герман.
"Бо, властиво, Атлантида - це і є молодість. Це безтурботне і безпричинне щастя". (А.Герман "Червона Атлантида")
Чи не розучилися ми радіти й дивитися на світ широко розкритими до нового і несподіваного очима? Чи не обмежують нас дедалі більш якісь умовності, що у їх контурі діємо, мислимо й розтрачаємо життя?.. Для чого ми прийшли у цей світ - щоб бути собою чи - відповідати якимось стандартам і чиїмось очікуванням?..
Хтось знизає плечима на ці запитання - і це його вибір. Добре, коли самостійний і справді усвідомлений, а не лишень за інерцією. Адже варто бути чесними із собою, і тоді багато що побачимо інакше, а найперше - себе.
Мушу визнати, що зректися інертності конформізму досить нелегко. Адже так хочеться подобатися, отримувати чиєсь схвалення, бо лиш воно і здатне часом прикрити те, що не сприймається у самому собі. І чи не стає отой страх і неприйняття себе справжнього таким собі портретом Доріана Грея, що покривається пилом і старіється десь на горищі, поки ми демонструємо світу маску? І чи не стаємо від того ще більш непримиренними до інших людей та їх масок і справжньості - таких схожих і водночас несхожих на нас?
Власне, у сучасному світі майже неможливо вижити без маски. Це показово відбивається у семантиці російськомовного звучання слів "личность - личина". Але у когось та маска приростає до шкіри й поглинає внутрішнє, а комусь щастить зберегти справжність попри усе.
До чого ця преамбула? До одного несподіваного відкриття. Починаючи читати книгу Ганни Герман "Червона Атлантида", очікувала - у кращому випадку - якісного журналістського творіння, продиктованого саме соціальною роллю автора. Та ця книга стала уроком, що змусив подолати стереотипи і зрозуміти - багато непередбачуваного у кожному з нас, а тому все життя мусимо вчитися пізнавати людей, себе й події наново.
Це справді психологічний твір, що занурює читача у своєрідний світ. Світ, де перетинаються життя і смерть, здобуття і втрати, щастя й горе. Світ, де маленька дівчинка мріє то про рукавички, то про космос. І їй неможливо не повірити, бо це описано без прикрас і "гри на публіку". Чи не у кожного з нас були свої дитячі мрії, а що з того обрали й чим офірували, - часто намагаємося просто не задавати собі те питання.
Та нагадаю знову - важко чи й неможливо зробити якийсь певний "ідеальний" вибір, бо за кожним на нас чекає інший шлях. Або ж, як написано у книзі: "Ти щодня стаєш перед вибором... Життя дає кожному багато таких зупинок. Не всякому доводиться боротися аж до крові, але кожен стає перед вибором - і виходить на своїй станції, наче з трамваю: оглядається навколо розгублено і врешті приймає рішення - вибирає свій напрям".
Багато серйозних і досить болючих запитань порушено у книзі. І важливо, що автор не задає їх читачам, а живе ними у творі, намагається віднайти відповідь через життя і смерть персонажів. Одна з відповідей - прощення та віднайдення сили відпустити горе, образу й біль, а тоді і душа припинить бути "змученою" й "закоцюблою", а знову стане легкою і радісною, "яка буває лише у малої дівчинки".
Чи не є це справжньою творчістю - здатність безпосередньо сприймати світ і реагувати на нього? Здатність відтворити усі ці почуття, звуки й пахощі на папері так, що читач занурюється то у засніжену й просвітлену зиму, то у сірі й знеособлені будні осені, то у золоте літо безтурботного дитинства... І ще безліч саме таких - живих і яскравих моментів - утворюють полотно, змальоване Ганною Герман.
Отже, я просто хочу запропонувати відкинути упередженість та спробувати прочитати книгу незамуленими, щирими очима... і можливо - у чомусь пізнати чи пригадати себе - без маски. Так само, як розмовляє із нами у своєму творі автор. Або просто - побачити, що світ насправді глибший і яскравіший, коли ми більш уважні та відкриті.
