Днями відбулася знаменна й неоднозначна подія у царині духовного буття країни. 27 квітня у Івано-Франківську в обласному академічному ляльковому театрі імені Марійки Підгірянки пройшла прем'єра вистави "Повертай До Свого Звідтіля" за романом Ганни Герман "Піраміди невидимі".

Вистава була не просто цікавою та модерною, але й зворушувала до сліз. Актори молодіжного колективу "Поетичний театр" під керівництвом режисера, заслуженого працівника культури України Надії Грицан глибоко відчули та передали концепцію книги, де пошук духовного опертя відбувається через переосмислення власних джерел. Байдужих у залі не лишилося, бо ж проблеми, підняті у творі та втілені у сценічних образах на театральній сцені, близькі кожному з нас - кохання, смерть, бідність, життєві втрати і здобутки, пошуки кращої долі і людська байдужість... Пригадую виставу і знову переживаю ті миті, коли несподівано защеміло серце...

Одна з історій була про трохи дивакувату Маланку та її доньку Олюню - двох самотніх жінок, що їх чогось не приймало село із його традиціями та звичками у ставленні до кожного з мешканців. Нічим ті жінки не завинили, от хіба що перша була "немудрою" та надто балакучою, а друга - на противагу - занадто мовчазною, як на погляд односельців. Так вже повелося, що важко приживається чужорідне в усталеному, та чи не втрачається надія на оновлення через таке пасивне байдуже несприйняття? Важким докором прозвучав монолог героїні: "Але село й не зауважило відсутності двох жінок. Хата на краю стояла замкнутою, город необробленим, і виглядало на той рідкісний випадок, коли нікому до цього жодної справи не було".

Небайдужість, чутливість серця та здатність перетнути усталені межі - це шлях до оновлення й розвитку. Чому занепадає наше село? Це довга історія з багатьма складовими, але одна з них - людське збайдужіння. І якщо урбаністичний світ одразу складався як зібрання маргіналів, де кожен живе у окремішньому світі, але вони досить мобільно перетинаються, то традиційний уклад села без справжнього духовного наповнення спорожнів і почав вичерпуватися, мов пересохла криниця. У цьому контексті невипадковим звучить і припущення Ганни Миколаївни, що "може, Україна нарешті стане міською нацією", якщо молоде покоління, котре виросло у місті, настільки небайдуже й обдароване. Як сказала після вистави Ганна Герман, молоді актори зуміли зламати її стереотип про те, що "нищення українського села призведе до знищення України", і довели, що "Україна якісно змінюється".

Можливо, ми справді готові до змін докорінних - не лише у площині буття матеріального, а й у вертикалі духовного опертя? Не просто гра, а життя акторів на сцені та щире співпереживання глядачів у залі були одним з провісників такої готовності - неупереджено сприймати нове та переосмислювати усталене, бо ж "майбутнє - це просто кроки у Звідтіля". Але від нас залежить, якими ті кроки будуть - автоматичним проминанням чи взаємодією і перетворенням свого буття.