"Путін каже, що України немає. Ось чому він намагається нас знищити" – Олеся Хромейчук

Думки в The New York Times історика, директорки Українського інституту в Лондоні й авторки книжки "Смерть солдата, розказана його сестрою" Олесі Хромейчук

Як люди уявляли собі Україну до 24 лютого 2022 року? Якби на них натиснули, деякі могли б подумати про наречених на замовлення по пошті та бритоголових бандитів, що блукають одним великим пострадянським Чорнобилем. Але, мабуть, вони й про це не думали. Натомість, взагалі, не уявляли України. Країна випливла на радарах більшості лише у зв'язку із західними політичними скандалами та війною Росії проти неї. Небагато жителів Заходу відвідували її. А ті, хто відвідував, могли б дійти висновку, як недавно зізнався мені один західний журналіст, що "Україна була така сама, як Росія, але без усього цього лайна".

Якими люди бачать українців сьогодні? Відважними бійцями, які протистоять хулігану. Можливо, зухвалими сучасними козаками в їхніх строкатих вишиванках, трохи диких, але все-таки благополучно європейських. Українці – абсолютний аутсайдер напередодні війни, які проте перемагають у нерівному бою. Практично всі тепер знають дві речі про українців – що їх багато, понад 40 млн, і що вони зовсім не такі, як росіяни.

Ці уявлення про Україну до й після мають більше спільного, аніж ми могли б подумати. Обидва є карикатурами, заснованими не так на знанні про країну чи людей, які її населяють, як на міфології. Що стосується України ця міфологія формується відносно Росії. Незалежно від того, чи думають люди про Україну, як про Росію чи про зовсім не таку, як Росія, багато хто досі не знає, що таке Україна насправді. Після століть імперіалістичних репресій і десятиліть радянського підпорядкування Україна має що розповісти про значення свободи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Китай ставатиме агресивнішим щодо США. Це призведе до конфронтації" – Юрій Пойта

За словами Володимира Путіна, України не існує. Перш ніж розпочати своє криваве повномасштабне вторгнення, він неодноразово заперечував існування країни у псевдоісторичних нарисах та промовах. Він лише останній у довгій низці кремлівських правителів, які намагалися позбавити українців їхньої суб'єктності. Для людини, настільки одержимої історією, він мав збагнути, що сторіччя безуспішних спроб знищити українську націю показують, що Україна дуже навіть існує.

Більш як за стооіття до Першої світової війни українські землі були поділені між двома імперіями. Західні частини контролювали австрійці, інші – росіяни. Правлячі сили дотримувалися різних підходів. У той час як Габсбурги були менш готові вдатися до прямих репресій, царі експериментували з різними способами викорінення українського національного самовираження – заборона україномовних публікацій, заборона українських культурних громад і вигнання чи ув'язнення непокірної еліти. Головне, вони тримали більшість населення у злиднях, позбавляючи їх освіти та соціальної мобільності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Доведеться розставляти неприємні пріоритети: захищати житлові об'єкти чи інфраструктуру" – Лоуренс Фрідман

Проте цей період був відзначений зусиллями щодо формування української ідентичності. За відсутності незалежної держави письменники, поети та художники стали фігурами, які формували національну ідентичність, яка потім поглиблювалася за допомогою організації суспільства, що підвищувала самосвідомість. У цей період були написані деякі з найкращих зразків української літератури, зокрема, полум'яна поезія Тараса Шевченка, чий рядок "Борітеся, поборете" сьогодні читається як мантра для українських цивільних та військових.

Після розпаду Російської імперії та до утворення Радянського Союзу українці ненадовго відчули смак державності, що ще більше зміцнило їхнє почуття національної приналежності. Щойно більшовики заволоділи українськими землями, вони змушені були визнати українців окремою нацією. А не просто уламком російського народу, як їх бачили царі.

Українська культура розквітла у 1920-ті. Радянська політика "коренізації", заохочення використання місцевих мов, була прагматичним кроком Москви, спрямованим на найкраще поширення радянської ідеології на її багатоетнічні території. Ненавмисно це сприяло росту місцевого культурного самовираження, яке було соціально складним, естетично експериментальним та політично провокаційним. Некерована доморощена культура України викривала лицемірство СРСР, де всі нації були рівні, але деякі були рівніші за інші.

У 1930-х українці пережили навмисну спробу знищити їх як націю. У той час, як еліти були заслані чи страчені, мільйони селян були вбиті Голодомором – сталінським штучним голодом. Так само як інші неросійські народи, які наважилися вимагати автономії, українці систематично піддавалися репресіям, русифікації та позбавленню суб'єктності. Проте прагнення до незалежності залишилося. Протягом десятиліть радянської влади це прагнення виявлялося іноді у простому збереженні української мови та традицій у приватному користуванні, а іноді у відкритій та організованій боротьбі проти радянської влади.

Так само, як завалилися попередні імперії, звалилася й радянська. 1991 року, за тиждень до того, як СРСР припинив існування, 92% українських виборців, трохи менше 30 млн осіб, підтримали проголошення незалежності на референдумі. Державність нарешті відновили. Відтоді ця нібито неісторична нація продовжує захищати свій суверенітет від втручання Росії й авторитарних імпульсів, які та заохочує. За три десятиліття українці організували кілька великих протестів та революцій, що свідчить про глибоку громадянську свідомість.

Історичний досвід відсутності своєї держави й боротьби за неї, репресивного зовнішнього правління і насилу завойованої незалежності перетворив Україну на націю, яку бачимо сьогодні – здатну протистояти імперіалізму, згуртовану перед ворогом і сповнену рішучості захищати свою свободу. Для народу України свобода – не якийсь високий ідеал. Це потреба для виживання.

Проте деякі коментатори наполягають, що тотальна війна Росії якимсь чином уперше перетворила українців на націю. Це банальне твердження, яке не відповідає дійсності – 30 років тому українців сприймали як несподівану націю, яка раптово піднялася з-під уламків СРСР. З цієї спрощеної точки зору, Україна є не більш ніж буферною зоною з надто складною для розуміння ідентичністю, яка лише віддалено відповідає поняттю нації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "США та союзники готують нас до нових російських атак" – Михайло Жирохов

Однак для людей, які живуть в Україні, ця складність є частиною сили країни. Через свою історію як націю, розділену кордонами між кількома державами й імперіями, Україна завжди була плавильним котлом культур, мов та традицій. Результат цього змішання – сучасна українська політична нація, представники якої крім української мови розмовляють кримськотатарською, румунською, угорською, болгарською та багатьма іншими. І, як показав вірусний мем з початку вторгнення, всі вони можуть точно сказати російському військовому кораблю та його командиру, куди їм піти, російською.

Проти тих, хто відчуває спокусу захоплюватися очевидним пробудженням української нації, є слова української письменниці Лесі Українки. "Страждати в ланцюгах – велике приниження. Але забути про ці ланцюги, не розірвавши їх – найгірша ганьба", – писала вона 1903 року, коли країна ще мала скуштувати смак незалежності. Набагато довше, ніж війна з Росією, українці боролися за свободу та суверенітет і домоглися цього.

Переклад Gazeta.ua

×