— Перед другим штурмом Іловайська 10 серпня мені дали саперну лопату, гранату й каску з написом "За ВДВ". Зброї не вистачило, — каже боєць батальйону "Донбас" 37-річний Олександр Сарабун із Могилева-Подільського Вінницької області. Згадує бої під Іловайськом у серпні 2014 року.
Олександр Сарабун утратив ногу під час виходу з котла
— Тоді деякі батальйони відмовилися іти в наступ. Тому другого штурму фактично не було, — продовжує. — Нас лише обстріляли "Градами" в полі. Заночували під Іловайськом. Уранці повернулися до штабу, у Курахове.
Як "Донбас" зайшов до Іловайська?
— Я був у розвідувальному відділенні. Вночі 18 серпня з хлопцями сиділи на даху пропускного пункту в селищі Кутейникове. Спостерігали за обстановкою. О шостій ранку приєдналися до батальйону й вирушили в бік Іловайська. Нас було чоловік 200 — штурмова рота, роти охорони, розвідки. Дорогою зустріли батальйон "Дніпро". Біля селища Грабське — мінометників 30-ї бригади й військових 51-ї. У них було чотири БМП (броньовані машини піхоти. — ГПУ). Звідти пішли на штурм. Дорогою обстрілювали посадки. Особливого спротиву не відчули. У селищі Кобзарі нас обстріляли снайпери. Цілилися в командира Семена Семенченка. Не влучили. Потім під час зачистки посадок знайшли вбитого снайпера. Коли заходили в місто, назустріч нам лунали поодинокі постріли. Бойовики одразу тікали. Десь під вечір ми без проблем зайшли до школи №13.
Іловайськ поділений залізницею надвоє. Ту частину, в яку ми зайшли, зачистили за два дні. Жорстокого опору не зустріли. Взяли кілька сєпарів.
Як брали другу частину?
— 19 серпня пішли на штурм малими силами — чоловік 60. Починалося все добре. Це були міські бої між будинками. Ми потроху видавлювали сєпарів. Але їм на поміч прийшла рота донецького "Беркута" й батальйон "Сомалі" (командує ним бойовик Михайло Толстих на прізвисько Ґіві родом з Іловайська. — ГПУ). Їх було значно більше. У нас закінчувався боєкомплект. Мусили залишити ту частину міста. Потім лише захищали свою. Робили вилазки, товкли їх і відходили. А 24 серпня нас узяли в кільце.
26-го був великий бій. Кадировці й "сомалійці" спробували взяти нас штурмом. Напад ми відбили. Вони почали гатити "Градами", "Смерчами", "Нонами". У нас летіло все, крім атомної бомби. Стояли в селі Зелене під Іловайськом. Місто — через поле. Бойовики кілька разів пробували взяти школу, де наші закріпилися. Ми пішли на допомогу. У підвалі школи з нами були 200 людей — літні, жінки і діти. 25-го ми вже знали, що нас оточили не сєпари, а російські війська. Бо на вулицях брали в полон псковських і ульянівських десантників. Під містом розбили їхню колону "Точкою У" (ракетний комплекс. — ГПУ). 30-та бригада добила артилерією, наші бійці зачистили.
Проти нас стояла 13-тисячна група. Думали, що оточили 5 тисяч "укропів". Були в шоці, як зрозуміли, що нас усього — 500 добровольців. Про це я дізнався в полоні. Росіяни підходили й казали: "Бля, пацани, ви реальні мужики".
"Горіло все — земля, поля, шматки людей"
— 28 серпня домовилися про припинення вогню, — каже боєць батальйону "Донбас" 37-річний Олександр Сарабун. — Вони підбігали до нас подивитися, що робимо. Ми не стріляли. Наступного дня о шостій ранку дали старт. Наказали шикуватися в колону й виїжджати. Ми ще встигли перекусити. Думали — нарешті виходимо з пекла.
При виїзді біля нас упали дві міни. Один хлопець сказав: "Щось недобре. Ми виїжджаємо, а вони криють". Коли рухалися в колоні, почався обстріл. Думав, таке лише в кіно буває — пекло в реальному житті. Горіло все — земля, поля, шматки людей. Я їхав КрАЗом Нацгвардії. Кулеметом мені розірвало півноги. Машина потім згоріла. Я потрапив у полон до Ульянівської десантної бригади. За три дні нас обміняли. Був непритомний. У Дніпрі ампутували праву ногу. Півроку лікувався. Потім повернувся в АТО, у свій батальйон. З однією ногою прослужив майже рік.
1 
1
Коментарі