"Розум завжди має свої межі, а от дурість меж не має. Вона універсальна. І коли я прочитав в "Українській літературній газеті" маячню якогось Володимира Козлікіна з Маріуполя під назвою "Нескінченна історія" Міхаеля Енде галицькою говіркою", то ще раз у цьому переконався.
Добре, що редакція друкує і таке, бо проблема ця вигулькує досить часто. Полягає вона в тому, що внаслідок успішної боротьби комуністичної партії та усіляких русифікаторів на чолі з білодідами, які люто переслідували слова, котрих не знала "радная рєчь", ці слова забулися. Тобто забулися не всіма – письменники, перекладачі, освічені люди ці слова знали і вживали. А от пересічні громадяни, натрапляючи на такі слова, душевно страждали. Їм здавалося, що то кляті галичани знову беруться паскудити солов'їну й калинову.
Невтомний Калєснічєнка так і висловився, що українська мова – це галицько-польський суржик. То що ж дивуватися, коли читач із Маріуполя має таку саму думку?
Одне видавництво мені вислало цілий список слів у моєму романі, які на їхню думку були галицизмами і їх треба було пояснити. У відповідь я надіслав посилання на тлумачний "Словник української мови", де більшість із цих слів були. І вживали їх не галичани.
Є безліч слів, які фігурували в писемних пам'ятках Центральної України, а потім опинилися лише в галичан. Але ці слова не можна вважати галицькими. Врешті решт мовну реформу 1920-х років в совєтській Україні робили не галичани, а східняки. Зокрема й білоруська єврейка Олена Курило, розстріляна за український буржуазний націоналізм.
Мовну реформу 1920-х років в совєтській Україні робили східняки
У 1970-х роках білодідівсько-маланюківська наволоч кинулася в бій проти "застарілої лексики". Під роздачу попали навіть такі невинні слова, які вживали наші класики – "либонь", "сливе", "далебі", "даймо на те". А все тому, що партія вимагала все більшого зближення з вєлікім і могучім.
У 1990-х роках взялися у нас за мовну реформу і хотіли повернути скрипниківський правопис, але що почалося! Ледь не доярки стали писати листи в газети, протестуючи проти цього. Протестували вони проти якогось міфічного діаспорного правопису, хоча насправді то був правопис, який витворили мовознавці Центральної і Східної України.
Репліка Козлікіна – це якраз і є прикладом мислення дилетанта, який українську знає хіба з газет і телебачення. Можна тільки уявити, який жах викликало б у Козлікіна читання творів Гі де Мопассана (8 томів) та Джека Лондона (12 томів) в українському перекладі. Більшість цих перекладів виконані у 1920-х роках, а перекладачі були розстріляні. А що б він сказав, читаючи переклади Володимира Самійленка, Миколи Лукаша, Ірини Стешенко, Ростислава Доценка?
Насправді Юрко Прохасько тут дотримувався скрипниківського правопису, де усі іншомовні слова з "іа" подавалися через "ія". А щодо "стопи", як міри довжини, то це слово вживане не тільки галицькими (Вагилевич, Федькович, Франко), але й українськими письменниками і фігурує у фольклорних записах. Вживає його Улас Самчук ("На твердій землі": "простір моєї кімнати 6х12 стіп, розмір моєї хати 20х30 стіп і величина моєї ділянки 32х108"), Микола Лукаш у перекладі "Дона Кіхота" ("Відмір, брате джуро, сім стіп землі"), Ярослав Кравець у перекладі "Опису України" Боплана, перекладачі Джека Лондона, Жуль Верна і т. д.
Далі наш пурист набирає ще більшої хоробрості і таврує наступні слова: "еркер", "блават", "куртина". Щодо "еркера", то замінити його нема чим – це архітектурний термін. Але "блават" вживали не тільки Іван Франко, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, а й Пантелеймон Куліш, Кость Гордієнко, Борис Харчук, Михайло Стельмах, Максим Рильський ("Над нами синь небес, як росяний блават").
"Куртину" зустрічаємо теж не тільки у галичан (Мирослав Маринович), але й у Максима Рильського, Миколи Зерова, Валер'яна Ревуцького, Леоніда Первомайського, Ігоря Римарука та в перекладачів Мопассана, Бальзака, Вайльда ("Портрет Доріана Ґрея" в перекладі не галичанина Ростислава Доценка), Набокова.
"Значно гірше, – потрясає повітря адепт Калєснічєнка, – натрапляти на слова, що не відразу пояснить і дорослий читач Центральної чи Східної України: "мосяжний", "грубас" (товстун. - Gazeta.ua), "тузінь", "мацьопик" (маленький. - Gazeta.ua), "кунштовий".
Пояснюю для особливо обдарованих.
"Мосяжний" вживали не тільки галичани, але й Ліна Костенко, Василь Стус, Зінаїда Тулуб, Наталена Королева, Олесь Досвітній, Гнат Хоткевич, Микола Шеремет, фактичний донеччанин Василь Стус. Ба навіть є воно у народній творчості.
"Тузінь" вживали Вадим Собко ("Десять, одинадцять, — рахував Горбенко. — От коли б цілий тузінь запалили"), Олекса Ізарський, донеччанка Емма Андієвська ("У мисці — абрикосів тузінь"), Улас Самчук, Докія Гуменна, Олесь Бережний.
"Кунштовий" (галичани швидше скажуть "кунштовний") – Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Микола Зеров, Микола Лукаш, Юрій Андрухович і аз, грішний. А "кунштик" зустрічаємо у Тараса Шевченка.
А що незрозумілого в словах "мацьопик" чи "грубас"? У словниках є слово "мацюпусінький", а київський підручник "Сучасна українська літературна мова" (1962) подає серед іншого і "мацьопий". Слово "мацьопкий" зустрічаємо у Світлани Поваляєвої.
"Грубас" зустрічаємо у Юрія Горліс-Горського і в Емми Андієвської.
Українська мова – це не тільки мова нових данєцкіх
Одне слово, українська мова – це не тільки мова нових данєцкіх. Це багатюща скарбниця з неймовірною кількістю синонімів, яка дозволяє при цьому кувати нові і нові слова на основі уже існуючих. І коли я зустрічаю в перекладі Гюнтера Ґраса слово "порохняр" у значенні "виробник пороху", то кажу собі: от як добре. А відтак без вагань вживаю слово "готеляр" у значенні "директор готелю", бо є ж у нас і молочар, і килимар, і друкар і т. д. І начхати мені на те, що досі ніхто такого слова у нас не вживав, бо мова – живий організм і повинна постійно збагачуватися.
І коли я чую в колі львівських компютерників слово "шпиндик" у значенні "флешка", а "бандурка" в значенні "зовнішній вінчестер", я теж тішуся. Бо і наш український сленг повинен так само розвиватися".
2 
1
Коментарі
37