Пʼятниця, 25 липня 2008 07:06

Живого журналіста закопали в землю

Автор: фото: Михайло ЖИЛА
  Михайло Жила в ямі неподалік села Ленківці Кельменецького району Буковини. Звечора 12 липня його закопав друг Олександр Одземок, відкопав зранку наступного дня
Михайло Жила в ямі неподалік села Ленківці Кельменецького району Буковини. Звечора 12 липня його закопав друг Олександр Одземок, відкопав зранку наступного дня

У німецькій столиці стоїть готель із назвою "Міський будиночок із пропелером". Його власник Ларс Строшен усі 30 невеличких номерів оформив по-різному. У кімнаті під назвою "Склеп" пропонує відвідувачам переночувати у труні.

Журналіст "ГПУ" 33-річний Михайло Жила теж спробував переночувати як померлий. Увечері 12 липня викопав собі яму неподалік села Ленківці Кельменецького району Буковини, ліг усередину, зверху накрився дошками. Його друг 34-річний Олександр Одземок закидав могилу. Уранці відкопав. Михайло поділився враженнями.

Закопатися живцем захотів кілька років тому. Побачив по телевізору репортаж про такий випадок у Росії. Чому наважився — не можу й досі пояснити. Місце для могили вибрав на полі, засіяному соєю. Копав сам. За годину з мене стікали потоки поту. Викопав сантиметрів 40 углиб.

— Хробаків копаєш? — запитує місцевий, що неподалік пас худобу. Моя ствердна відповідь його не вдовольнила. Чоловік спостерігає кілька хвилин і йде.

Із кожним сантиметром копати стає важче. Особливо, коли лізуть думки, що готуєш собі могилу. Лопата раз у раз натикається на каміння. На метровій глибині я здався.

За "поховання" взялися близько дев"ятої вечора. Усередину ями розстелив клейонку, у спеціально викопані заглибині вставив дошки. До ніг поклав порожню пляшку, раптом захочу в туалет. Вільного простору залишалося з півметра. Поверх дощок поклали брезент.

Лопата скрегоче від удару об камінь. Земля глухо падає на кришку домовини. Із кожною кинутою лопатою землі стає темніше. Чути, як зовні сопе Саня. Він єдиний погодився мене закопувати — а я довго шукав напарника.

Час од часу крізь брезент усередину потрапляє земля. Добряча порція сипле в обличчя. Відпльовуюся, струшую.

— Ти як? — кричить Саня через отвір тонкої труби. Голос його ледве чути. — Ого, їде машина. Краще я присяду. Що скажу? Дивись, щоб до тебе через трубу не залізла миша. Як заповзе — загризи її.

Навіщо він це каже, думаю. Адже на мишей полюють змії. Мене пересмикує — уявляю, як по мені бігає миша чи повзає змія. Живність може потрапити всередину, однак назад їй не вибратися. Нервую.

У могилі повна темінь і жодних звуків. Але ні. Чиїсь кроки. Швидкі. Тепер повільні. Знову швидкі. За кілька хвилин розумію, що то б"ється моє серце. Тиша починає дзвеніти. Не можу зрозуміти, скільки минає часу. Хвилини, години. У голові безліч думок: "Чи викопає? Чи витримаю я? Може, вилізти?"

Рибалка дивиться мовчки, з його грудей виривається "мертві з косами"

З усієї сили пробую штовхнути дошку. Жодного результату. Спробував ще раз — глухо. Хоча лежачи я спокійно штовхаю з грудей 90-кілограмову штангу. Кисень! Мало кисню! Розумію, що втрачаю повітря. Щосили збирають і намагаюся заспокоїтись. Тримаюся.

Головне — не заснути. Згадую, як колись у дитинстві заснув на печі. Прокинувся і не міг знайти виходу. Спросоння запанікував. Думав, що в домовині. А що буде цього разу, як засну? Раптом із Сашком щось станеться? Ніхто ж не знає, де я. Намагаюся не думати.

Над вухом дзижчить комар. Боже, яке чудове дзижчання! Як прекрасно чути звуки. Ніколи не думав, що радітиму кровососу. Певно, той залетів крізь вентиляційний отвір. І за хвилину боляче кусає за щоку. Інстинктивно даю собі ляпаса. Ні! Я його убив. Навіщо?!

Думки швидко пропливають у голові. Раптом різкий тріск. У повній тиші пролунав, наче постріл. Нерви напружилися, як канати. Серце заторохтіло. Пройшла мить, як я зрозумів, що то хруснула порожня пластикова пляшка під ногами. Мені полегшало. Слава Богу!

Згадую померлих. Чому — не знаю. Якщо потойбічний світ є, то чи відчувають померлі, як їх закопують? Відчуття не з приємних.

У шлунку забурчало. Ще один звук. Його приємно чути. І знову тиша — вона давить мене фізично. Чути, як по стінках із шурхотом обсипається земля. Втрамбовується. Тому на кладовищах одразу не ставлять пам"ятників. Треба, щоб земля просіла.

Намагаюся думати про відсторонені речі. Погано виходить. Перераховую дівчат, з якими колись зустрічався. Що їм зробив доброго? Що поганого? Для чого взагалі живу? Що залишу по собі?

Відповіді немає, зате стає спокійніше.

— Давай, я вже тебе майже розкопав, — чую крик Олександра. — Підводься.

Встаю навколішки. Збираю докупи сили, та звестися не можу. Знову й знову. Безрезультатно.

Олександр відкопує далі. Хоче відкидати аж до дощок. Надворі — близько п"ятої ранку.

У цей час поруч проходить рибалка. Зацікавлено дивиться, як на світанку в полі копають яму. Довго спостерігає, потім підходить ближче. У цей час із землі вилажу я. Рибалка присідає. Сказати нічого не може. Дивиться мовчки, з його грудей виривається "мертві з косами" і зникає.

Кілька хвилин стою. Дихаю ранковим повітрям. Дивлюся, як встає сонце. Думок немає взагалі. Жодних. Після ночі в могилі все навколо здається чимось незвіданим.

— За тебе я не переживав, — зітхає Одземок. — Якби що сталось — відкопав би за 40 хвилин.

Зараз ви читаєте новину «Живого журналіста закопали в землю». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода