— За тиждень до біди торгувала в Києві яблуками. Наді мною цілий день каркав ворон. Нажену його, а він опять прилетить. Кажу людям, то до лиха. А вдома чорна курка співала, як півень. Її зарубали, але біда не оминула, — говорить 45-річна Валентина Дорожинська з села Носківці Жмеринського району на Вінниччині.
15 березня її будинок спалив цивільний чоловік 48-річний Микола Андрусь. Відтоді з матір'ю 72-річною Галиною Павлівною живуть у хліві біля свині Пепи. Поставили там два ліжка й обідній стіл.
Носківці — за 20 км від райцентру й за 60 від Вінниці. До села дістаюсь автобусом за годину. Вздовж центральної асфальтованої вулиці багато покинутих хат, які заросли чагарниками. Найбільше гілля зрізали, щоб не зачіпало електролінії.
У день пожежі Микола Андрусь випив чистого спирту. Купив його в Жмеринці, коли їздив у військкомат.
— Микола сидів без роботи, по хазяйству не помагав. Дочка встроїла його на контракт в армію. Довго там не пробув. Вигнали за п'янку, — розповідає Галина Дорожинська. — Жінка кутається в синє пальто, забруднене сажею. Стоїмо на згарищі будинку. — Того дня поїхав у військкомат відмітитись, але він був закритий. То купив пляшку горілки. Потім спиртом добавив. Додому прийшов готовий. Буянив, обзивався.
Микола вийшов у хлів. Набрав півторалітрову пляшку бензину і повернувся до будинку. Пальне купили незадовго до нещастя, щоб смалити свиню на Великдень і заправити бензопилку.
— Я саме зігнулася вдягнути штани. Збиралася йти за малим у дитсадок. Чую, як із голови потік бензин за шиворот. Каже: "Зараз, сука, спалю тебе". Кілька разів черканув зажигалкою, а вона не спрацювала, — згадує Валентина. На голову пов'язала теплий шарф. З-під нього видно темне із сивиною волосся. — Я в галошах вибігла на дорогу. Матері крикнула, аби з моєю донькою тікали, куди очі бачать. На ходу набрала участкового. Він саме чергував у райвідділі. Сказав, приїде в понеділок. Я в сльози: "Ви іздіваєтесь. Заберіть хоть на три часа. Може, вгамується. Як мене не спалив, то хату спалить". Ніби у воду дивилася.
За чверть години жінка повернулася додому з сином. З її будинку вилітали чорні клуби диму.
— Ноги помліли, — говорить Валентина. — У вогні все пропало. Шкода грошей. Відкладала копійку дітям на навчання. Шкода дитячих сережок, цепочок. Виросли, то мали б. А скільки мебелі, одежі, взуття, побутової техніки згоріло. В мить все пішло прахом.
— Микола сидів під хлівом навпроти і дивився, як хата горить, — додає Валентина. — Кричу: собака дика, лізь тепер у цей вогонь і згори там. У власних дітей дах забрав. А він натомість: я казав, що вас спалю. А якщо мене посадите, то порубаю і на купу скидаю, коли повернусь.
Валентина Дорожинська жила з чоловіком 10 років. Майже усі — у сварці.
— Він і раніше угрожав. Недавно бігав із сокирою. Кричав, що хоче нашої смерті. Щоб здохли до ранку і не проснулися, — розповідає жінка. — Особливо його посіщали дурні мислі, коли ходив на могилу товариша. Любив з ним поговорити з пляшкою пива. Після цього ставав одержимим, перетворювався на звіра. Аж піна з рота текла. Не могла його вигнати. Кричав, що йому тут нравиться і нікуди не піде. Закривала перед ним двері. То виб'є їх, а мені в голову дасть зі злості.
Із документів Валентина Дорожинська врятувала лише паспорт. Свідоцтва про народження дітей уже поновила.
— Не знаю, чи вдасться відновити документи на хату і землю. Фірми, яка оформляла нам майно, вже нема. Може, зроблять витяги з електронних баз в БТІ і Геокадастрі, — Валентина ставить на плиту невелику каструлю з водою. Готує чорний чай із лимоном.
Їсти з матір'ю варять у літній глинобитній кухні. Там установлена плита з балонним газом. На затлілій пральній машинці сплять двоє котів.
— Хотіли літню кухню будувати, бо глиняна з дня на день завалиться. Блоки і пісок привезли. А тепер рішаємо, де жити. Поки ночуємо в хліві. Свиню заколемо, то побілю стіни. Потолок заб'ю пльонкою. До осені перебудемо, — бере три чашки чаю та йде у хлів. На столі нарізає варені яйця, ковбасу та плавлений сирок. Кладе печиво.
У приміщенні ледь чутно запах гною. У загорожі біля свині чисто й сухо. Постелена солома. Поряд стоять два старі залізні ліжка. На них — спаковані в торби речі, які привезли небайдужі люди.
— Не всі хочуть сюди заходити. Кривляться і бистро вибігають, бо смердить, — відказує Галина Павлівна. — Ми звикли. На ніч на двері накидаємо покривало, щоб не дуло з двору.
Валентина Дорожинська поки не вирішила, де житиме з дітьми далі.
— Згорілу хату не відновити. Люди радили її до фундаменту знести. Але на згарищі краще не строїтись, бо біда повториться. Не хочеться покидати своє обійстя, 40 років тут вкалували, — говорить жінка. — Провели газ, викопали криницю, звели гарний хлів. 70 соток доглянутого городу, який нам приносив заробіток. Вулиця асфальтована. Центр села.
Жінка збирається йти до дітей. 8-річну Маргариту та 5-річного Мирослава прийняла родичка 76-річна Галина Войтович. Кладе у пакет ліки, сік, масло, печиво, банани. Йдемо через усе село хвилин 30. Заходимо у двір. Діти відчиняють двері й кидаються до матері. Обіймають, цілують. Жінка витирає сльози свої й їхні.
— Діти є діти, хочуть матері. Думаю, правильно б купити їм хату. Але не розвалюху. Що вона з оцими-го курчатами буде в ній робити, — киває на дітей Галина Войтович. — Вона одна, защіти в них нема. Батько загинув. Його задавив трактор. Самі хату довели до пуття. Любий у селі скаже, що там завжди була чистота і красота.
Діти по черзі розповідають вірші. П'ють сік та їдять печиво.
— Маргарітка всьо у собі тримає. Хочу в неї щось спитати — починає плакати. Не може висказатися, — говорить Валентина. — Вона горнулася до батька, хоть він її й обіжав. Дуже на нього схожа. На день народження подарив дитині 4 гривні. А малому взагалі — 5 копійок. Усе казав, що йому діти не треба. Мусила записати їх на себе. У Миколи теж таке було дитинство. Виріс недолюбленим. Батько вєчно п'яний. Ніколи йому нічо не купляв. Зразу після пожежі я руки опустила. Не знала, за що братися. Розгубилася. Та люди підтримали. Думаю, до зими кудись заселимось.
Надворі темніє. Жінка цілує дітей і йде ночувати в хлів. Діти теж за годину вкладаються спати.
— Відразу ж запропонували погорільцям заселитися в якусь покинуту хату. Вони відмовилися, — каже сільський голова 50-річний Анатолій Лавров. — Не хочуть кидати обійстя, щоб не вкрали те, що залишилося. Схильні знову там будуватися. Але треба розуміти, що таке стройка і скільки вона може тривати. Шкода їх. Жінки в цій родині хазяйновиті. Завжди побіляно, і покрасяно. Городи обробляють вручну.
— З Миколою у Валі не ладилось, відколи зійшлись. Обіжав її, — додає Лавров. — Не раз викликали і мене, і поліцію. Я їй говорив, краще вже без чоловіка, ніж із таким жити. Або знайти нормального.
Коштів у сільради немає, щоб купити чи збудувати будинок.
— У нас небагате село. Можемо лише толокою помогти, — говорить Анатолій Лавров. — Також обдзвонив депутатів і попросив пройтись вулицями і зібрати гроші погорільцям — хто скільки може. Кожен приніс по 2–3 тисячі. Віддали їх Валентині.
60 днів буде під арештом Микола Андрусь із села Носківці Жмеринського району на Вінниччині. 15 березня спалив будинок, де мешкав із цивільною дружиною Валентиною Дорожинською та двома спільними дітьми. Жінку теж хотів підпалити. Облив бензином, але не спрацювала запальничка.
— Йому оголосили підозру за замах на вбивство. Можуть ув'язнити на 15 років, — говорить Вадим Кобзар з обласної поліції. — Слідчі подали клопотання, аби чоловіку провели судово-психіатричну експертизу.
1000 доларів коштує найдешевший глинобитний будинок у селі Носківці Жмеринського району на Вінниччині. Розташований далеко від центру, без газу. Удвічі дорожче продають поблизу річки хату з хлівом, сараєм, погребом, криницею, садом та городом на 56 соток. Пропонують розстрочку.
2 
1
Коментарі