"Нам повідомили про неблагополучну сім"ю, — каже "ГПУ" начальниця служби у справах неповнолітніх Придніпровської райради Черкас Галина Босюк. — Ми перевірили, зайшли до квартири і вжахнулися: дев"ятиметрова кімната засипана непотребом: порожні пляшки, недопалки, ганчір"я, недоїдки. Смердить горілкою й сечею, за холодильником спить якийсь чолов"яга. Серед лахміття знайшли живих дітей — хлопчик сидів посеред сміття в ліжку, а дівчинка забилася в куток".
2 березня працівники служби забрали однорічного Сергійка та трирічну Олександру Чуєнків до Черкаської дитячої лікарні. Чекають суду, який має позбавити 33-річну Наталію й на два роки молодшого Олександра батьківських прав.
Діти лежать удвох у палаті на 5 місць. На вікнах зелені штори із гномиками. Хлопчик грається іграшками в ліжку, сестра на сусідньому. Вона в бриджах світлого кольору й білій футболці. На ногах босоніжки, взуті навпаки.
— Дітей привезли в жахливому стані, — каже 19-річна медсестра Юлія Макаренко. — Брудні, худющі, з вошами. Саша дуже налякана. Попросиш взути капці, а в неї очі по п"ять копійок, сльози течуть. Боялися води. Хотіли їх купати, так мала крик на все відділення підняла.
Заходять завідувач відділення 56-річний Микола Коваль і лікарка Інеса Герус. Коваль дає дівчинці червоне яблуко. Та жадібно кусає.
— Їхні батьки були тут лиш раз, та й то з порожніми руками, — чоловік сідає поруч із малою, слухає фонендоскопом.
Подружжя Чуєнків з"явилося в лікарні в суботу близько дванадцятої дня. Мати з синяками під очима, напудрена. Батько напідпитку. На питання, чого не приїжджали раніше, відповіли: "Ми не знали, де вони".
— У нас діти аж порозовішали, від"їлися, — веде далі завідувач. — Спочатку дівчата годували, то тільки встигали їжу в ложки набирати. Батьків знають, однак не згадують.
Коваль пропонує вийти в коридор, щоб дівчинка не чула розмови.
Попросиш взути капці, а в неї очі по п"ять копійок
— Вони абсолютно здорові діти, але запущені, — додає Герус. — Були в стані постійного голоду. Котлети для них — щось невідоме, ніколи їх не бачили. Саша, як побачила іграшки, — очі витріщила. Видно, що ніколи не мала. Дівчинка відстає від однолітків, майже не говорить, усе на рівні рефлексів.
— Додому хочеш, Сашо? — питає в малої.
— Да, — відповідає та.
— А, може, не хочеш?
— Да...
— Зрозуміло, — каже лікар. — Усе буде "да".
Чуєнки ніде не працюють, живуть у багатоквартирній двоповерхівці на вулиці Енгельса. Колись це був гуртожиток. На дзвінок ніхто не відповідає. На грюкіт у коридор виходить сусідка-пенсіонерка Лілія Сергіївна. Зізнається, що це вона повідомила про дітей.
У Наталії від першого шлюбу є ще 13-річний син Андрій. Хлопця забрали до обласного притулку "Теплий дім", бо часто тікав із дому.
— Тут і вчора був "голлівуд", — каже Лілія Сергіївна про постійні п"янки Чуєнків. — Дітей навіть на вулицю не виводили. Ми з сусідкою Машею носили їм їсти. Саша хоч зі столу щось тягла, а Серьожа від слабості ковбаску в руках не міг утримати. Сидів смердючий, гойдався в ліжку. Як дітей забрали, Чуєнки три дні прибирали. Тепер мене звинувачують. Мовляв, усе з моєї подачі. Подзвонила, бо дітей треба було рятувати. Наталія казала, що хоче народити ще одну дочку — Дашеньку.
Лілія Сергіївна викликає Наталію Чуєнко в коридор. Виходить жінка з побитим обличчя.
— Перед тим як дітей забрали, ми хотіли Андрія забрати з приюту, — розказує Наталія. — У лікарні нас обдурили. Сказали, що лише оглянуть дітей. Чоловік повіз, а повернувся сам. Так би ніхто дітей не віддав. Того дня ми празнували дєнь рождєнія знайомого. Були поддаті, а вони цим воспользовалися. Тепер скучаємо. Я хочу вернуть сина й доньку. Це саме дороге, що є в цій жизні.
5 
35413
Коментарі