"Кого в нас тільки немає! Миші, щури, черв"яки, слимаки, — розповідає про свій будинок 44-річна донеччанка Ольга Федорова. — Раз зібрала цілу банку слимаків, хотіла подарувати черговій комісії з міськвиконкому".
Будинок N8 на вул. Треньова в Донецьку — двоповерховий, на один під"їзд. Барачного типу, без фундаменту, зведений 1943 року. На кожному поверсі — 15 квартир, у кожній живуть від двох до семи людей. Загалом прописано 60 осіб, однак мешкає більше. Квартира — це кімната площею 17 кв. м. На поверсі — одна загальна кухня й туалет.
Ззовні будинок виглядає покинутим. Штукатурка обвалилася, стіни потріскані. Входжу до під"їзду. Від смороду починає нудити. Стеля й стіни вкриті тріщинами, пліснявою, підлога згнила.
— Це землянка, — Ольга Федорова показує свою квартиру N9 на першому поверсі. — У мене постійно відкрите вікно, двері теж намагаюся не закривати. Все одно ліжко й речі вологі. Ось подивіться, піді мною ґрунт, — відкриває люк льоху, який виритий у кімнаті.
Жінка показує кухню. Стіни вкриті комахами розміром із муху.
— Цих мошок ми називаємо бройлерними, — жартує. — На кухні не готуємо через антисанітарію. Варимо на електроплитках у кімнатах.
У будинку немає газу, каналізація аварійна. Із вигод — електрика й опалення.
— Умови первобитні, — продовжує Ольга Федорова. — Вода холодна, труби опалення за зиму шість разів рвало. Проводка пожежонебезпечна — вже згоріли дві кімнати.
Заходимо до туалету. Слизька підлога заставлена тазиками.
— Сюди без парасольки входити не можна, бо зверху ллються фекалії. Нужду справляємо у відро в кімнаті, а сюди виливаємо. Труби погнили, тому все тече прямо на вулицю.
Ольга Іванівна постраждала в аварії на шахті ім. Засядька 18 листопада 2007 року. Вона опускала й піднімала кліті з людьми і вантажами. Її з напарницею не повідомили про вибух, тому ті залишалися на робочому місці, аж доки не отримали гостре отруєння чадним газом.
— Коли звернулася в комісію, яка працювала з потерпілими, мені відрізали: "Жива залишилася — і мало?" — згадує. — Квартири давали тільки родичам загиблих. Моя 30-рiчна напарниця Свєта й не зверталася до лікарів, бо боялася втратити роботу. Тому й померла від саркоми легенів того ж року. Я по три-чотири місяці лежу в лікарні. Тільки там почуваюся людиною: нормально дихаю і миюся.
Ольга Федорова живе з синами: 24-рiчним Антоном і 16-рiчним Олександром. Молодший перебуває на обліку як тубiнфiкований.
— Тут є все необхідне для поширення хвороб, — виглядає в темний коридор 43-річна Елла Васильєва. — У нашому будинку всі хворіють на туберкульоз, астму або бронхіт. У мене хронічний бронхіт, у дочок — хронічна ангіна.
На другому поверсі живуть сироти Олександр і Володимир Неходцеви. Їхні батьки померли від туберкульозу. Мати — 2005-го, батько торік. Їх виховує бабуся 49-річна Ірина Мальцева. Заходимо до них у кімнату — стіни чорні від плісняви, шпалери відпали.
— Дочка померла в 25 років, — говорить Ірина Мальцева. — У її кімнаті виріс гриб, де знайшли туберкульозну паличку. Після цього в управлінні житлового господарства дали папірець, де написано: "У будинку є туберкульоз". Зять помер у 33 роки. Коли ми сюди вселялися 1996-го, нам заздрили. Казали: получили квартири під знос, чекайте новосілля. Досі чекаємо.
55-річна Раїса Наливайченко живе з двома доньками і трьома онуками в одній кімнаті.
— Онуків кожен вечір алкаші лякають, — каже Раїса Іванівна. — Їм подобається, що до нас міліція не виїжджає. Скільки просила виїхати, тільки й чую: "Не поїдемо. Там туберкульоз, живуть одні ізгої". А начальник дільничних прямо сказав: "Не пущу своїх хлопців у ваш бомжатник".
20 років тому будинок визнали аварійним. Тоді ж вирішили його знести, мешканців розселити. Досі нічого не зробили.
— Поряд стояли два таких же бараки, — говорить Раїса Наливайченко. — Людей відселили. А про нас забули. Щоночі чутно, як він тріщить, може впасти кожну минуту. Чекають, коли впаде і вже нікого буде переселяти.
Туберкульозна паличка роками живе на сторінках книжок
Щороку на Донеччині 4,5 тис. людей починають хворіти на туберкульоз. 1,5 тис. — помирають. Туберкульозна паличка тижнями не гине у висохлій мокроті хворого, витримує температуру +80°С. Не боїться кислот, у вуличному пилу зберігається 10 днів, у воді — до п"яти місяців, на сторінках книжок живе роками. Після обробки хлоркою зникає за 3–5 год.
3 
35413
Коментарі
2