— Для дівчат усе навколо нове. Вони не дикі й не зачухані. З них було б діло, аби ними займалися. Після початкової школи ніде не вчилися, сиділи в хаті. Тепер треба роки, щоб пристосуватися до життя. Речі впізнають і про них знають, а як користуватися — ні, — говорить 46-річна Лариса Сухопар, головний лікар Полтавської обласної психіатричної лікарні №2 "Снітино".
У закладі місяць перебувають близнючки 26-річні Ліна й Інна Городищенки із села Терни Лубенського району на Полтавщині. Батько 57-річний Олексій Городищенко 20 років не випускав дівчат із хати. У грудні їх визволили.
Психлікарня обгороджена високим дерев'яним парканом.
— Коли їх привезли, то були чисті, на тілі й голові ніякої живності, — Лариса Іванівна 27 січня зустрічає на території лікарні. — Як дали їсти, тільки так топтали. Люблять і борщі, і супи, і каші. Працівники їм щодня приносять цукерки й пиріжки, — усміхається. — Хочуть уваги, особливо Інна. То нігтик задрався, то коліно болить — щоб пожаліли. Ліна активніша — прибирає, речі складає, вона говірка. Рахують до 20, знають кілька букв. Ми випитали, що вони мали електроплиту, смажили на олії картоплю. А частіше харчі зі смітника приносив батько. Для нужди ставив їм відро, потім виливав у дворі. Дзеркала не було, то дівчата зараз тільки й заглядають. Обережно випитували, як вони спали і чи тато не заходив. Кажуть, він мав окрему кімнату, вони милися самі.
Цього дня Ліну повезли на обстеження.
— Інна не в гуморі. З самого ранку скучає за сестрою. Як тільки Ліну почали вдягати — друга в плач. Їх же ніколи не розлучали, — продовжує лікар. — Інна мала проблеми з серцем, вирішили перевірити й сестру. І гінеколога мусять пройти. Хто знає, як воно буде. Людей он скільки не бачили, а ми їх у крісло. Але без цього ніяк.
Дівчат поселили в жіноче відділення. Там тепло, коридором ходять медсестри. Інну приводять в ординаторську.
— Здрасті, — каже з порога. Невисока, худорлява, бліда. У квітчастому халаті й гумових капцях. Темне волосся стрижене під горщок. Простягаю руку. Інна відвертається, сідає на диван, відкидає голову й заплющує очі.
— Що таке? — запитує Лариса Іванівна.
— Голова болить, — каже. Кілька хвилин мовчить, устає й залишає кабінет.
У цей час медсестра веде за руку Ліну — щойно повернулися з лікарні. Дівчина здалеку широко всміхається, швидко заходить.
— Не заставиш говорити, коли не хочуть, — веде стежкою до хвіртки Лариса Іванівна. — Передамо їх в обласний психдиспансер, фахівці поставлять діагноз. Поки що можна сказати, що мають розумову відсталість. Потім їх поселять в інтернат для дітей, де мешкають до 36 років.
— Маю довідку, що 1996-го лікар рекомендував їм навчання у спецзакладі. Але батьки не схотіли, обіцяли вчити вдома. Тепер батько вимагає повернути дочок. Приїхав — бруднючий, заросший. З якимись людьми нишпорили по території, стукали до дівчат. Виправдовувався, що він дітей оберігав. Дівчата до нього не хочуть. Він обнімає — не реагують. Сумують за собакою Сєрою, яка з ними жила. У дівчат паспортів немає, робимо.
Олексій Городищенко із дружиною Лілією збудували дім у Тернах 1988-го. Переїхали зі старшим сином Сергієм та доньками. Обоє працювали на меблевому комбінаті. Коли дівчата були в першому класі, розлучилися. Лілія виїхала до Лубен, оселилася з новим чоловіком. Відтоді Олексій зачинив Ліну й Інну в хаті, не пускав до школи. У двір не могли зайти ні сусіди, ні соцпрацівники. Мати не провідувала доньок. Коли соцслужби викликали до суду, написала відмову. Але батьківських прав не позбавлена.
— Любили удвох випити. Сина Сергія не пустили вчитися після четвертого класу. Він жив із бабою на іншому кінці села. Толковий, велосипедами торгував, одружився. На хату назбирав грошей. А мати прийшла й украла. Після того Серьожа повісився. Років 30 йому було. Якось перестріла її: Лілько, забери дітей, бо Льонька (Олексія називає Леонідом. — "ГПУ") над ними іздівається, з хати не пускає. Вона: діти не мої, а його, — розповідає 57-річна Олександра Шумейко з Тернів. — Як дівчат забирали, зійшлася купа людей. А Льонька став у дворі — не пущу, матюкається, погрожує хати попалити. Соцпрацівники його виманили за хвіртку, міліція клац — і в наручники. А ввечері випустили.
Люди зайшли до хати. Дівчата сиділи на саморобних ліжках. Виглядали чистенькими, в чоловічому одязі. Як вийшли на двір, почали лазити по винограду. Простору хотілося. Колись разок їм удалося вийти на вулицю, поїли яблук і залишили качани. Батько побачив — начепив на двері замок. Люди багато разів до нього ходили, соцпрацівники щотижня їздили. Він посилався на частну собственность і сокирою махав. Інколи виводив дітей на поріг, аби люди побачили, що вони живі.
Ми хотіли допомогти. Носили їжу, чоловіки пропонували відремонтувати дах. Олексій не хоче. Кожне засідання в сільраді починалося з Городищенків. Ходили до прокурора. Сказав, якби була довідка, що він психічно хворий, то справу б порушили. А щоб дістати документ, треба його згода.
Подвір'я Городищенків розташоване в центрі Тернів, на вул. Гагаріна, 5. Обгороджене гнилим дерев'яним парканом. Двір заріс чагарником. Хвіртка закручена дротом.
Хата напіврозвалена. Дах упав, криві стіни підперті палицями. На дверях замок. Через вікна видно на підлозі купи пляшок, ящиків, паперу. На стук ніхто не виходить. Місцеві кажуть, чоловік збирає брухт на сміттєзвалищі. Останні 20 років ніде не працює.
— У нього наче щось із головою. Ніколи не вітається. Може дулю через забор скрутити, — каже сусідка 80-річна Галина Кучеренко. — Дівчат я бачила років п'ять тому. А потім він забив вікна чорним матеріалом. Чула тільки, як у дощ чи сніг вони пищали, а він матюкався. Драний дах пропускав воду.
Проти Олексія Городищенка відкрили кримінальне провадження через незаконне позбавлення доньок волі.
Через 10 років зможуть створити сім'ї
— Найголовніше — не закривати дівчат у психдиспансері. Замкнутий простір погіршить ситуацію. Їх треба розмістити в реабілітаційний центр із вільним пересуванням. Має оглянути педагог-дефектолог — визначити рівень мислення, мовлення. Обслуговувати себе навчаться за рік — їздити у транспорті, готувати їжу, ходити в магазин, — говорить психолог із Полтави 35-річна Людмила Москаленко. — Створити сім'ї, народити дітей зможуть років через 10. Але мають займатися із психотерапевтами й учителями. Важливо не намагатися навчити їх усьому й одразу. Писати, читати, спілкуватися з людьми, працювати фізично — все мають робити потроху, повільно. Взялися за одне — кілька тижнів вивчаємо. Не треба їх ні до чого змушувати та сварити. Зможуть опанувати професії кухаря, перукаря. У тих сферах, що вимагають навичок.
— Найбільше питання в цій історії до органів опіки. Коли дівчат не пустили до школи, треба було застосувати всі правові норми, аби на це звернули увагу. Це був сигнал. Бо дитина має абсолютне право на повноцінну освіту, — говорить психіатр 68-річний Семен Глузман. — Органи опіки мали б у першу чергу займатися батьками.
3 
1
Коментарі