— Просила їх: голубчики, тільки не вбивайте, — плаче 87-річна Ніна Нища із міста Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Ввечері 4 квітня троє невідомих викрали її сина 57-річного Василя Сергієнка. Вивезли до лісу, закатували і закопали. Він був членом місцевої самооборони, журналістом.
На асфальті біля двору Сергієнка рясніють плями крові. Видно, як чоловіка тягли по землі, слід тягнеться до вхідних дверей. Перед ними на лавці сидить Ніна Андріївна, її племінниця 41-річна Наталія Ліневич, сусідка 41-річна Олена Баркар і сваха Галина Іванівна, 56 років. Радяться про похорон.
— Не переживайте, ми все організуємо, — до двору заходить 59-річний Володимир Зуєнко, голова районного осередку "Свободи". Василь Сергієнко не належав до цієї партії, але підтримував їхні погляди. — Буде чоловік 500, може, більше. Приїдуть побратими із Черкас, Києва, Львова, Чигирина.
З 2009 року Василь жив у Корсуні-Шевченківському. Приїхав із Запоріжжя до матері, коли та зламала шийку стегна. Дружина 56-річна Валентина залишилася в Запоріжжі. Василь після одруження взяв її прізвище.
— Чувствувала, що таке буде, — згадує Ніна Андріївна. — Чогось казалося, що я должна його похоронити. Думаю, я ж нікудишня, але хтось поможе. А потом: чого це мені таке в голову приходить? "Отче наш" читаю. Через врем'я знову те саме в голову лізе.
Згадує, як невідомі викрадали сина:
— Вони були нагнуті, лиця не видно, одягнені у чорне. Били його отут, на моїх очах. Потовкли і потягли. Сам іти не міг. Я йшла до угла хати, кричала. Його толкнули у машину і повезли. Мене всі успокоювали, що Вася живий. А я відчула, що вбили.
На шворці біля хати висить синій байковий халат.
— Це Вася постірав перед смертю, — плаче мати. — Того вечора прийшов додому. Кажу: я посіяла помідори, халат замочила, буду стірати. А він, ти натомилася, отдихай, я сам. Останні дні йому багато дзвонили на мобілку. Якось говорить: "Мама, мені доведеться на якесь врем'я скриться. Ти б могла сама пожить?" Кажу, не кидай мене, синок.
Жінки кличуть Ніну Андріївну обідати.
— Вася дуже любив зелень, завжди вінегрет просив. Їв картоплю і налісніки. Борщу та м'яса не їв. Які добрі котлєти не нароблю — не хотів. Мене "мамочка" і "мамуся" називав. Встане рано: як ти себе чувствуєш? Давлєніє поміряє. У мене було 230. Масаж голови зробить, на шиї, під руками — і мені легшає. А хто тепер зробить? На тому світі вже і чоловік, і старший син, тепер і Васічка.
Кімнату Василя показує його троюрідна сестра Наталія Ліневич. На стіні висить стара фотографія дівчини в українському вбранні, біля вікна — світлина батьків, два стоси збірок віршів. На холодильнику в коридорі лежить гучномовець і військова каска.
— З ними Вася їздив на Майдан, — пояснює Наталія. У всіх кімнатах хати висять місцеві краєвиди, які малював Василь. — Він любив малювати. Мене називав Наталчатком. Два тижні тому приходив. Каже: "Як зі мною щось случиться, не покидайте маму". Нічого не пояснив.
Виносить із хати фотоальбом. Показує знімки, де вся родина стоїть на кладовищі.
— Там є місце сонячне, де похована вся рідня. Вася казав, то наш пантеон. А тепер і він там буде. Від нього йшло дуже багато енергії. Спішив усе робити, — витирає сльози.
У двір заходить 52-річний Анатолій Романюк, кращий друг загиблого. На камуфляжній формі висить бейдж "сотник Толя".
— Треба бути сильними, бо не буде добра в Україні, — втішає жінок.
— В Україні ніколи не було добра! Наш бідний народ мучили всі.
— Готуйтеся на вівторок, — продовжує сотник. — На Благовіщення (7 квітня. — "ГПУ") жоден батюшка не буде відспівувати. І криміналісти мають дати добро на поховання.
— Знав Васю 28 років, але здружилися на початку 1990-х, — згадує. — Тоді всі тягали сумки на Польщу. Якось зустрічаємося з Васьою на київському вокзалі. Ми їхали у Польщу, він тільки вернувся. У мене в сумках були обвалочні станки для пилорами, кілограм 100 важили. Вася поміг донести. Тоді почали разом займатися спортом — піднімали штангу, качали м'язи. Вася дуже сильний був. Я тільки йому вірив. Знав, якщо з ним поділюся, нікому не скаже. Він хотів іти в науку чи закріпитися у журналістиці. Ночами писав дисертацію. Дуже гарно виступав на зборах, мова у нього багата.
Обнімає Ніну Андріївну. Та плаче:
— Завтра мені перший раз привезуть правнучка. Це Васін внук, Захарко. Вася йому так радів.
— Вася нам завжди привозив гарбузи. Як нас навіть нема дома, дивлюся, на калітці висить сумочка, — додає сваха Ніни Андріївни, теща старшого покійного сина. — У ній гарбуз, яблучка і баночка консервації. Без конфет ніколи не приходив. Хай би найшли цих скотів.
На вулиці міліціонери опитують сусідів.
— Таких сусідів кожному побажаю, — говорить про Василя сусідка Олена Баркар. — І лопату поможе забити, а то каже: заходь петрушки нарви, винограду. Що не спитаю — розкаже. Ніколи не чула, щоб до когось кричав чи матюкався.
1 
1
Коментарі