Трагедія Грози: що у селі говорять про місцевих зрадників Мамонів, які могли навести "Іскандер" на кафе

20

13 жовтня у селі Гроза на Харківщині справили дев'ятини за загиблими 5 жовтня. Тоді у місцеве кафе прилетів російський "Іскандер". Усього від удару ракети не стало 59 людей.

Того дня місцеві жителі зібралися на поминальний обід за Андрієм Козирем – військовим, якого перепоховав у рідному селі син Денис. До того тіло воїна покоїлося на кладовищі у Дніпрі.

Ворожа ракета прилетіла у той момент, коли люди були в середині приміщення. Від удару воно перетворилося на груду випаленої цегли. Її прибирали наступні кілька днів – щоб знайти усіх загиблих.

Кореспонденти Gazeta.ua побували у Грозі на дев'ятини трагедії. Дізналися нові подробиці та розпитала людей про Володимира і Дмитра Мамонів, які підозрюються у наведенні ракетного удару по рідному селу.

МІСЦЕ СКОРБОТИ

Перше, що зустрічає подорожніх, які з траси повертають до села Гроза – цвинтар. Це більше схоже на кусок поля, який замість соняшника "засадили" хрестами та приземкуватими бетонними й гранітними пам'ятниками.

Насправді, місцина нерівна та являє собою невеликий горбочок. На якому зверху та навкруги трохи хаотично розташовані з півтори сотні поховань, починаючи з середини 1960-х.

На Гугл-картах цвинтар виглядає як могили поміж дерев і кущів. Та чиїсь дбайливі руки вирізали на кладовищі усю зайву рослинність – високі бур'яни та чагарник. Явно нещодавно, бо стерня ще не встигла почорніти та загрубіти. Лише декілька кущів калини палають кетягами.

Таке чепуріння зрозуміле – треба звільнити місце, бо на цвинтар тепер приходить багато людей. Тут чимало свіжих могил. Десятки.

Фото: Ольга Стенько

Яскраві кольори пластикових жалобних вінків світяться крізь сіру осінню мряку над мокрою брунатною землею. Вони виглядають занадто – занадто бравурними, ніби свідчать про те, що життя буяє. Але це останні дарунки, що принесли живі – мертвим.

– Настюш, ти хочеш сфотографувати маму? Нашо воно? – невисока брюнетка в чорному одязі – штанах та куртці до талії – питає в дівчинки підлітка у бежевій куртці. Від мряки обидві наділи капюшони.

– Я хочу, щоб було, – відповідає тихо дівчинка.

Любов Козир – місцева жителька. Прожила усе життя в Грозі. Тут народила і виростила доньку, віддала її заміж за місцевого хлопця Анатолія Пантелєєва, чотири рази стала бабусею. І тут стала опікуном своїм онукам – в один момент втратила доньку, зятя та його батьків.

– Це для мене найстрашніший день. Це сталося в обідню годину. Це було 13:17, я глянула на годинник – коли стався вибух, дуже потужний. Я зразу зрозуміла, що це по нашому селу, – Любов ледве стримує сльози.

На поминальний обід вона й не збиралася – не любить похорони, зізнається. Та її донька Ольга того дня разом з двома подругами готувала обід для поминок. Кафе не працювало, його відкрив власник, що мешкає в іншому населеному пункті. На прохання родичів – його племінник Анатолій Пантелеєв був товаришем загиблого військового Андрія Козира, чиє тіло того злощасного дня перепоховали на рідній землі.

 

– Я з хати одразу вискочила, а чоловік був на дворі – шото на городі дєлав. Він біг тоже, і я кажу: "Валєра, це в нас у селі і, напевно, по кафе". Ми були на другій вулиці, но вибігли – і нам було зразу видно, шо це, й точно, на місці кафе. Він одразу поїхав туди, мене не пустив. Хвилин через 20 йде і плаче. Я зразу зрозуміла… він каже: "Люба, дітей наших немає". Я впала на землю, – плаче жінка.

Валерій другий раз поїхав на місце трагедії – і застав, як його доньку та зятя дістали з-під завалів. У Анатолія під лопаткою був великий осколок. Обличчя та руки Ольги були посічені, але не сильно, говорить мати. Коли її витягли, вона ще була жива.

– Олічка сказала: "Я жить хочу, не хочу помирати. Толя прийде і мене спасе". Це були її послєдні слова, їх чула Галина Ходак. А потім МНС приїхало, там працює зять мого зятя. Їх живих було шість людей. Сваха моя на "скорій" померла. І вчора в лікарні померла моя подруга Галя Таран, (Галиною в селі називали колишню завідувачку дитсадка, а останні роки пенсіонерку 63-річну Кільзайду Таран. – Gazeta.ua) її сьогодні ховають. Немає слів, це – трагедія для усіх нас. Село осиротіло, – Любов щільно стискає повіки, щоб утримати сльози.

Любов знала братів Мамонів – Володимира та Дмитра, яких СБУ обґрунтовано підозрює в організації ракетного удару по кафе. Каже, до окупації Володимир не дуже спілкувався зі своїм меншим братом – вони від різних матерів. Але при росіянах стали однією бандою поплічників окупантів.

– Я б отого, особливо старшого, щас би власними руками… Те, що кажуть їх судити і в тюрми – це мала кара. Чого їх Україна должна кормити і утримувати? Жаль, шо в нас немає смертної кари, – обличчя моєї співрозмовниці сповнюється гнівом.

НЕМАЄ ВИХОДУ

– Зять пєрвий лежить, друга лежить доня, третя – сваха. Четвертий лежить сват. Там он ззаді – троюрідний брат і троюрідна сестра, – каже Валерій Козир, чоловік Любові.

Він закурює цигарку за кілька метрів від дружини. Та встигає зробити тільки кілька затяжок – рясний дощ притушує сигарету.

– Так, сука, промазують же! А це не промазав, – з надривом у голосі згадує злощасну російську ракету чоловік.

Онукам, яким вони із дружиною стали опікунами – 10, 15 і 17 років. Це - діти старшої доньки Ольги. Мають ще молодшу дитину, яка мешкає із чоловіком окремо.

– Вчора уже оформив опікунство. Наказ вийшов. За день оббігав усі інстанції, – розповідає Валерій. – Спасибі прокурору, главі адміністрації. На телефонному режимі були. У всіх службах пішли на зустріч. Деяких справок же немає в комплектації, а сказали: "Донесеш".

Дощ швидко розмиває землю на цвинтарі. Вона масивно липне до взуття. Але Козир на те не зважає. Раз по раз споглядає на могили рідних, але довго погляду на них втримати не може – очі відводить у сторону.

– У мене виходу немає. Понімаєте? – відповідає на питання про те, як вдається триматися після пережитої трагедії. – Якби оце таке случилось і зі внучатами, то я б з ума зійшов. А так горе, страшне трагедія. Болить усе. Та всі піддержують і в один голос кажуть: "А якщо помреш, то що з дітками буде?". В інтернат їх десь заберуть. Але ж ви знаєте, що в інтернатах буває. Є, може, і хороші. Але скільки я дивився інтерв'ю про інтернати, то меду там мало.

 

Триматися Козирам допомагає людська увага. Допомагали усі, хто дізнавався про трагедію, згадує Валерій.

– Люди харошо допомогли. І з похованням, і копійками. Приїжджав районний прокурор. Сказав, що вони з київськими хлопцями зв'язалися і він буде піклуватися про нашу сім'ю. Узяв в мене контактний телефон, карточку. Глава адміністрації ще був. Люди всі підтримують. Молодша донька займалася моргом. То казала, що в Харкові люди зупинялися: "Грозяни, ми з вами!". А морг там весь надворі. Ай, це жахіття, – голос чоловіка починає дрижати, але він дивом стримує сльози.

Валерій, як і більшість селян, підозрюють у наведенні ракети на кафе братів Мамонів. До війни вони працювали в правоохоронних органах. Після окупації села – пішли служити до росіян. Ті зробили їх "поліцейськими".

– Як наші заходили – вони виїхали. Але знаєте – віриться у таке і водночас не віриться. Вони ж з Толіковой руки їли (мова про загиблого зятя. – Gazeta.ua). Він щедрий був, заробляв. Він робив круглосуточно, свиней різав. Вмів розрубувати, сало важив. Не жадний. Шашлика накупив, привіз. І вони в нього з руки їли. З руки їли! Єслі це вони зробили, то це… Ну нехай слідство пройде, щоб уже окончатєльно все встановили. Але ж дружили харашо! Часто вечеряли разом. Кожний почти вечір: "Та давай пивка поп'ємо!". В карти грали. У нас така гра була, "Козел" називається. Типу преферанса. Азарт був.

Місяців три тому Валерій із дружиною щиро раділи тому, що живуть поруч із дітьми.

– Думали, що вже і води є кому подати, і гвоздик забити. А тепер… Оце з 06:00 до 09:00 він (зять. – Gazeta.ua) порав худобу. Хотів поміняти машину. Товкся, товкся. Свиней багато набрав – 21 і свиноматка. Хотів продати і купити машину. А стару, як не спродати, то віддати синові. Не було такого, що у них не було вдома солодкого. І я на могилі поклявся, що якщо прийду в хату і не буде на столі канфет, то…

Онуки одразу подорослішали після пережитого горя, каже Валерій.

– Якийсь журналіст приїхав. Діму обійняв і каже: "Кончилося у тебе, дитино, дєтство". А я відповів, що буду старатися аби дитинство продовжувалося. Нічого, люди допоможуть. Піддержує весь білий світ. Весь мир сколихнула трагедія. Звонить з Італії сім'я: "Приїжджайте до нас. Ми на зв'язку".

ЗРАДНИКИ З ПОЛІЦІЇ

На іншому краю цвинтаря фотографії загиблих рідних до дерев'яних хрестів прив'язує Валентина Козир – однофамілиця Любові та Валерія. Вона в один момент втратила чоловіка, доньку, онука та сина.

– В мене тут четверо, – каже. – Це вся моя сім'я. Онук остався тільки. Йому 14 років. Буду опікуватися сама, батько не помагає, - каже Валентина. – Невістка в лікарні лежить. Собираюсь провідати її у понеділок, з лікарем поговорити.

Валентина не плаче. Але в її очах – пустота. Відчуття, ніби жінка ще не повністю осягнула реальність та живе із надією на те, що трагедія – це всього лише жахливий сон.

 

– Свої ж навели. Ті, що у Росію потікали, а сюди передали. Оці Мамони – всі з ними дружили! – говорить емоційно.

На цвинтарі перепохований і племінник її чоловіка – Андрій Козир. Саме за ним 5 жовтня і були поминки у кафе.

– Його жінка Аліна в гості до мене приходила. Хоч я їй і тіткою виходжу, але ми дружили, як подруги, – розповідає Валентина. – Алінині батьки дружили із Мамонами. Їхня мати (братів-зрадників. – Gazeta.ua) Наташа ходила до них на чай і каву. А вони (брати Мамони. – Gazeta.ua) отак усіх поубирали. Я не була в окупації тут, уїхала. А вже потім мені сказали, що вони продалися. Найбільш жестоким серед них був старший – Вовка.

Валентина на кілька секунд замовкає, поправляючи окуляри.

– Кажуть, що направляли, наводили на кафе. Одні дзвонили, інші – слідили, щоб люди вже за стіл посідали. Ці ж Мамони – бивші працівники поліції. У них тут своя агентура була, серед населення залишилася.

Обоє співрозмовників припускають, що якщо серед навідників дійсно був хтось з місцевих, то міг бовкнути зайвого Мамонам у "дружній розмові".

– Один Діма тут єсть і Юля. Ми грішимо на Юлю. Я була в поїзді того вечора, як усе сталося. Мені дзвонить її чоловік Андрій і каже: "А де Оля?". Говорю: "А ти не знаєш, де Оля? Олі вже немає". Вони може думали, що і я там була. Провіряли, – припускає Валентина.

Із чоловіком вони стверджують, що люди про яких говорять – зловживають алкоголем. І підтримували Росію, коли вона почала повномасштабну агресію проти України.

– Кажуть, що їм (Мамонам. – Gazeta.ua) і на Росії тепер буде розстріл. Бо це ж дорога ракета була. Їм нею воєнних треба ж було убрати. Не будуть вони там жити, – переконана Козир.

Згадуючи про службу братів Мамонів в українській поліції, супровідник Валентини стверджує, що взагалі-то 80% тутешніх правоохоронців – стали зрадниками.

 

– Бо свого часу набирали у тутешню поліцію всякий хлам. Вони хіба для людей щось робили? Дрова тут кришували! Начальник поліції (районної. – Gazeta.ua) був тут такий колись, що у школі бездарем рахувався. Але батько в Харкові служив і сюди його пристроїв. Як Росія прийшла – всі вони туди і пішли. Бачив сам, як із машин віддирали лєнти жовто-блакитні.

Про окупацію села під час російського нашестя на Харківщину, чоловік каже коротко: "Катували людей".

– У мене знайомий Ілля пройшов таке. Розказував, як привели на допит до чеченця, а той каже: "У меня нет слов "не знаю" или "нет". Якщо що – пальці на стіл і металевою трубою! По нирках били, по ногах. І наші, оці бивші робітники української міліції, били безпощадно!

РУЇНИ

Як такого адміністративного центру, Гроза не має. Сільська рада розташована в Петропіллі – селі за 9 км. Представником влади в селі був староста – 60-річний Олександр Нечволод. Загинув 5 жовтня.

Географічно, майже в центрі села були важливі об'єкти: старостат, ФАП, магазин. Російська ракета вмить перетворила все на руїни. Дісталося навіть пам'ятнику загиблим у Другій світовій війні 30 односельцям, розташованому за кількадесят метрів.

Якщо ФАП та старостат ще можна відновити, то будівля магазину – це мішанина з цегли, шиферу, побутової техніки та інших уламків. Смертоносний "привіт" від росіян упав рівно на кафе – ту його частину, де люди щойно сіли за столи на поминальному обіді.

 

Зараз територія кафе – це розчищений до плитки невеликий майданчик, з двох боків якого ще збереглися фрагменти стін. Уся цегла, крокви, залишки даху та інші уламки скидані у величезну купу. Це рятувальники перебрали та відкинули у сторону кожен уламок, вишукуючи фрагменти тіл загиблих.

На краю хтось поклав букет з червоних троянд, оповитих чорною жалобною стрічкою. Ці квіти вже всохли, натомість у обрізаній пластиковій баклажці стоять свіжі – блакитні, жовті та кольору крові хризантеми.

Найбільше квітів – трохи подалі, на потрощеному дитячому майданчику. Поруч – поминальні лампадки. На пишному букеті з темно-червоних хризантем – рожева дитяча іграшка. Краплі дощу на її великих пластмасових очах, ніби сльози.

Тут навколо розкидані речі – куртки, светри, жіночі сумочки. Речі пом'яті, побиті уламками та брудні від цегляного пилу – видно, що вони були під завалами.

Та найбільше вражають медичні рукавички – десятки, як не сотні блакитних шматків нітрилу розповідають про те, що тут працювали з великою кількістю постраждалих. Під дощем мокнуть недбало кинуті м'які медичні ноші, в куті ділянки під деревом – двоє нових, не використаних чорних мішків на блискавках – такі використовують для тіл.

І над цим усім витає жахливий запах – згарища, на якому загинули люди: горіле дерево, мокрий обпалений метал, розбитий тиньк, і ще щось органічне, що розкладається.

 

НЕ СВОЇ "СВОЇ"

У Грозі майже усі "свої" – родичі, друзі, сусіди або куми. Тут жили лише 340 людей, хто офіційно значився у мешканцях станом на початок Великої війни. Тож немає родини, якої би не торкнулася трагедія. Багато хто мав особисті стосунки з Мамонами. І від цього тим, хто залишився в живих, ще більш гірко.

Хата Василя і Любові Плетінок розташована практично навпроти руїн. Чоловік років 60 у спортивних штанах, стилізованих під камуфляж, та чорному светрі виглядає на вулицю з-за зелених металевих воріт. Видно, що його білий одноповерховий будинок зазнав ушкоджень: потріскалася цегляна стіна, роз'їхалися дощечки на фронтоні даху, та й сама шиферна покрівля побита уламками, що з неймовірною силою розлетілися від вибуху.

На подвір'ї акуратно складені та накриті плівкою нові дошки, а також стосик листів шиферу – будматеріали надали благодійні фонди. Припускається злива, тож Василь Андрійович запрошує на ґанок під навіс.

В момент, коли стався вибух, був на роботі, розповідає. А його куми, Микола та Ніна Гриб, перепоховували свого зятя.

Удома був 34-річний син – якраз вийшов на подвір'я, і вибуховою хвилею його відкинуло метрів на 15 до літньої кухні, а зверху привалило металопрофілем з паркану. Крикнувши матері, щоб ховалася у підвал, бо може бути ще один "прильот", сам вибіг на вулицю. Надав першу допомогу перехожому – перебинтував посічену осколками голову. Та взявся допомагати рятувати людей.

– Продавщицю привалило до стіни плитою та холодильником. Він з іще одним взялися її витягати. У неї обидві ноги були переламані, але вони витягли. Потім приїхали дуже швидко еменесники і швидкі. Почали витягати – перших, хто скраю був, вивели сім людей живих. Одну, Іру (Ірину Пантелеєву. – Gazeta.ua), не довезли до лікарні, а сьогодні почув, шо іще одна в больниці померла. А інших шукали по ДНК. Бо від того знайшли тільки пальці, від іншого – кусок стопи, – хитає головою чоловік.

 

Бачив, як рятувальники виносили тіла загиблих і складали біля паркану. Тих, кого можна було упізнати, упізнавали родичі. Для інших проводили ДНК-експертизу.

Вчинок Володимира Мамона, який навів російський "Іскандер" на своїх односельців, вважає жахливим. Та не дивується. Бо чорне нутро цих людей вже встиг пізнати – під час піврічної окупації села.

– З Мамонами я канєшно знайомий, з його батьком вмєстє робив у тракторній бригаді. Батько, Сергій, вмєстє з ними виїхав – вони всі в Росію втекли. Він (Володимир Мамон. – Gazeta.ua), його батько, брат з дружиною – їх там п'ятеро жило в хаті, всі виїхали.

Чоловік вже з легкою гіркою посмішкою згадує страшні речі. Наприклад, як брати Мамони приходили до нього у двір, ставили на коліна та імітували розстріл. Вимагали видати місцезнаходження сина – той служив в АТО, а таких людей колаборанти найперше вишукували, витягали з домівок та піддавали катуванням.

– Я ж їх усіх чотирьох знаю – старшого Мамона, і троє ще пацанів молодих, наших, з района. Шо ж ти, кажу, в мене пістолєтом своїм тикаєш. Ти вже стріляй, чи шо. Но йому було байдуже, шо я знаю його і батька – у нього з головой проблєми. Вони перебєжчики – робили в міліції, а потім пішли за гроші служить окупантам.

Сина Василевого зрештою знайшли, забрали в каталажку, катували. Тиждень у селі тримали й били, потім – місяць у Куп'янську. Батьки поїхали визволяти сина, а Мамон пригрозив: якщо ще раз Василь Андрійович прийде, то у нього "знайдуть" наркотики та зброю. У хаті родини Плетінок напередодні, за відсутності хазяїв, влаштував тотальний обшук, а міг щось і підкинуть, вважає наш співрозмовник.

ВУЛИЦЯ, ДЕ ЖИЛИ МАМОНИ

Родина зрадників жила за кількасот метрів, через дві вулиці. Дерев'яний колодязь з покриттям перед металевим парканом, за ним – одноповерховий будинок білої цегли зі спутниковою антеною на щоглі, гараж, декілька сараїв.

З десяток фруктових дерев за будинком, далі – город. На подвір'ї бігають три курки, вгодований пес, схожий на вівчарку, виліз з буди, грюкнувши цепом. Обійстя виглядає безлюдним, але – не занедбаним. Хтось таки за ним приглядає.

 

Вулицею йде невисока жінка пенсійного віку в темно-синіх штанах та куртці з білим комірцем. Її лілова сумка-шопер майже одного кольору з пластиковими калошами. Жінка тримає в руках чорну парасолю.

Світлана, яка живе з матір'ю, того дня не пішла на поминки, щоб не наражати рідних Андрія Козира на зайві витрати – і так, мовляв, складні часи. А ще, каже, дуже не люблять такі події.

– У мене племінник не так давно у Бахмуті загинув. Я свого такого надивилася. Хоронили його у Харкові. На що там дивитися? То чуже горе, нехай вони його самі й поминають.
Питаємо, чи не знає, хто доглядає за будинком Мамонів.

– Вони виїхали год назад – зразу вмєстє з кацапами. Їм оці люди, що живуть навпроти – жінка запинається на мить та потім виправляє себе, – що загинули, доглядали за хазяйством. Годували, ухажували, поки розпродали все. На них же хату лишали. Ці люди були поруч з ними (з Мамонами. – Gazeta.ua) все життя, дружили родинами, і отак їм "одблагодарили" за все.

Серед загиблих – подружжя пенсіонерів Миколи та Ніни Гриб. Це батьки Аліни Козир – вдови Андрія Козира, якого перепоховали того дня. Микола Гриб товаришував з Сергієм Мамоном багато років. Працювали на одному підприємстві, де Гриб був головним інженером, а Мамон – шофером. Жили по сусідству, чоловіки разом рибалили, жінки ходили одна до одної в гості. Ще одна сусідка – 60-річна Олена Крисевич доглядала за свинями, а після втечі зрадників – допомагала розпродувати. Загинула 5 жовтня.

Також за будинком іноді приглядала теща Момона – матір його дружини Наталки, яка живе в Шевченковому. Але в Грозу приїжджала рідко.

– Мамони завжди висловлювали якісь проросійські погляди? – питаємо жінку.

– Та вроді нормальні були. Нормально спілкувалися з сусідами, звичайні люди були. А потім вияснилося, що не нормальні. Шо їм не хватало? Землі, хазяйство, городи, квартири в Харкові, в Шевченковому – хати. Тутечки скільки господарства – все.

 

До Росії, окрім родини Мамонів, виїхали ще кількадесят людей. Переважно, зажиточні родини.

Про Володимира Мамона місцеві згадують ще такі подробиці. Жив він не в Грозі, а у селищі Чкалівському за 25 км звідси. Коли працював "поліцаєм" (співпрацював з окупантами. – Gazeta.ua), зі свинокомплексу у Чкаловському вивіз багато свиней: приїжджав і вказував, скільки та яких тварин хоче забрати. Потім різав їх і продавав на базарі.

Батько братів-колаборантів Сергій Мамон співпрацював з росіянами – спочатку працював начальником елеватора, а коли він припинив роботу, керував комунальним господарством.

– А як Мамони стали колаборантами? Їх заставляли? Чи, може, домовилися заздалегідь і чекали тут росіян?

– Та хто їх заставляв? Ніхто. Він же працював у поліції, коли руські прийшли і зайняли отут посадки навколо села, трохи у клубі були. Руські почали усіх перевіряти – хто в мєнтовкє служив, хто був в АТО. І цих за шкірку взяли. Приїжджали додому сюди з понятими, робили обшук. А потім Сергій мужикам у бригаді хвалився, шо він одбашляв руським. Тоді вроді обійшлося, а через місяць-півтора – дивимося, а сини його вже пішли працювати до росіян поліцаями. Ще одна жінка, яка працювала слідчою, також до них пішла. Також виїхала, і батьки її втекли.

Під час окупації Мамони, хоча й чинили звірства щодо односельців, з сусідами по вулиці мали рівні стосунки, не чіпали їх, згадує жінка.

Повз нас проходить невисокий молодий чоловік у чорних робочих штанах, чорно-сірій флісці та чорній же флісовій шапці.

– Здрасті, – вітається, не зупиняючись.

– Здрасті. Саш, я правильно йду? – Світлана підвищує голос.

– Куда? – чоловік зупиняється та обертається до нас.

– По батони. Написано вроді, в Ані, – пізніше Світлана пояснить нам, що у грозян є закрита Телеграм-група, куди повідомляють актуальні новини про життя села.

– Мені Сєрий тоже казав. А Решетняк каже – в клубі таке як. Не знаю, – Сашко змахує рукою та продовжує свій шлях, чавкаючи черевиками по розмоклій багнюці дороги.

 

Наша співрозмовниця пояснює: щоп'ятниці в Грозу привозять "батони" – білий хліб, який роздають селянам безкоштовно за гуманітарною програмою. Раніше роздачею займалася 42-річна Людмила Чегодаєва. Вона була дуже активною – займалася волонтерством, організовувала доставку та роздачу гуманітарної допомоги. Працювала у сільському клубі організаторкою. Загинула 5 жовтня.

Цієї п'ятниці хліб знову привезли. Частину залишили у клубі – він розташований у іншій частині села, за невеликою греблею. Половину хліба залишили в єдиному магазині, що залишився в Грозі, у продавчині Ані. Магазин на неї та її сестру залишила власниця, коли виїжджала за кордон. Спочатку – до Росії, звідти вдалося переїхати до Фінляндії, де зараз і живе.

Тож асортимент дуже скудний, зауважує Світлана. Та виходу в місцевих немає – йдуть туди, бо основний магазин, яким користувалися місцеві, зруйнований російською ракетою.

×