Субота, 22 червня 2019 15:45

"Три дні жили на залізничному вокзалі. Доки мама не знайшла квартиру"

Автор: Фото надане Станіславом Мєлконяном
  Станіслав Мєлконян зараз працює на будівництві. Раніше їздив на заробітки до Польщі та Росії
Станіслав Мєлконян зараз працює на будівництві. Раніше їздив на заробітки до Польщі та Росії

— Когда спрашивают, где я родился, то отвечаю, как в анекдоте — в Караганде. И это правда, — розповідає Станіслав Мєлконян, 32 роки. П'ять років живе в Немирові.

Він не закінчив школи, не має атестата. Бо в дитинстві кожні півроку переїжджав із матір'ю Оксаною з одного міста в інше. Змінив вісім шкіл. Їздили, бо мати шукала кращої долі, говорить.

— Мій дід по маминій лінії був вірменином, бабуся росіянкою, а батько — українець, — веде далі Станіслав. — Я теж себе вважаю ­українцем, хоча дитинство пройшло переважно в Росії. Мама народила мене, коли й сама була дитиною, у 17 років. З батьком у неї стосунки не склалися. Розлучилися. У 2 роки мама віддала мене в інтернат у Казахстані. Не допитувався, з яких причин. Швидше за все, через скруту. Той період майже не пам'ятаю. У сиротинці пробув півроку, а звідти мене забрав батько. Образи на матір у мене немає, та й ­ніколи не було. Видно, й справді її життя змусило так зробити. Дуже скоро мама приїхала до ­батька й ­повернула мене. Досі пам'ятаю ­відчуття радості і щастя, коли її побачив. Зрозумів, що вона мене любить. Але якось по-своєму, по-особливому. Бо згодом залишила на бабусю і ­поїхала на заробітки.

У Казахстані Станіслав пішов у ­перший клас. За рік переїхав з ­матір'ю у Маріуполь на Донеччині. Там навчався теж недовго.

— У мене немає ностальгії ні за якоюсь конкретною школою, ні за ­містом. Змінювались однокласники, змінювалися міста. Після Маріуполя був Новоазовськ. Далі — Донецьк, Курськ, Харків, Одеса, знову Харків і знову Одеса. Мама була дуже гарна, але нещаслива. З чоловіками їй не ­таланило. Тому й переїздила з міста до міста. Бувало, їхали ще коли не закінчився навчальний рік. Зі школи не брали документів. Тому наступного вересня мусив повторно йти у той самий клас. Вчився я гарно. Мріяв стати юристом.

Коли Станіслав був у п'ятому класі, його мати посварилася зі співмешканцем. Зібрала речі й поїхали з російського Курська в Харків.

— Там нас ніхто не чекав, нікого ми не знали, — продовжує Станіслав. — Три дні жили на залізничному вокзалі. Доки мама не знайшла квартиру й роботу. Насправді вона горда — ніколи не звернеться до того, хто її образив. Ось і про мого батька Ігоря брехала. Казала, що він помер. Аж у 22 роки я знайшов його через соцмережу. Побачилися з ним майже після 20-річної розлуки.

У 16 років Станіслав пішов працювати пакувальником на хлібозавод в Одесі. Уроки в школі часто пропускав, бо був виснажений через нічні зміни.

У Немирів потрапив 2011 року. Приїхав сюди з дружиною до її ­батьків.

— Я так і не закінчив школу, — продовжує. — Ніхто не наполягав на тому, щоб я навчався. Працюючи на хлібозаводі, захворів на запалення легень. Ледь одужав і на завод уже не повертався. Але далі були не легші роботи. Був вантажником, працював у автосервісі, на пилорамі, батрачив на півночі Росії і в Польщі. За всі ці роки дійшов висновку, що навчання — це світло, а неуцтво — вдосвіта йти на роботу. Це я й повторюю своїм донькам.

Має дружину Світлану, 32 роки, та доньок 6-річну Вікторію і Ольгу, 3 роки. Мати Станіслава живе в Харкові. Зустрічаються рідко. Батько живе у Санкт-Петербурзі.

— З ним інколи зідзвонюємося, — каже.

Зараз Станіслав Мєлконян працює на будівництві.

Зараз ви читаєте новину «"Три дні жили на залізничному вокзалі. Доки мама не знайшла квартиру"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Найбільше читають