— 1943-го нас вивозили, як рабів. Мене та односельчан змусили йти пішки від села до залізничної станції Гоголеве. Це майже півсотні кілометрів. Ми падали, розтирали ноги до крові, — зітхає 95-річна Роза Даценко з міста Карлівка на Полтавщині. Під час Другої світової війни 17-річною потрапила до Німеччини, пробула там два роки. Тоді фашисти примусово вивозили українців на роботи.
Роза Павлівна народилася у селі Попове Великобагачанського району на Полтавщині. У родині були дві доньки і син.
— Розуміли, що нас чекає. Якщо хтось падав, ми його піднімали й вели під руки. Проте здебільшого були молоді, сильні, це й рятувало. Гнали нас під конвоєм, ця колона рабів мені й досі сниться, — продовжує. — На станції Гоголеве порозганяли по вагонах товарного потяга. Їхали довго — уже не пам'ятаю, скільки — але було моторошно дивитися у вікно. Відчувала, наче ніколи не побачу рідні краєвиди. Подумки прощалася з усім. Згадувала матір, яка вечорами вчила мене вишивати. Сестру і брата, — Роза Павлівна перебирає в руках стару хустку, переводить погляд униз, поправляє ковдру. Жінка не ходить — нога не зрослася після перелому, який трапився кілька років тому.
Кожному бранцю давали номер.
— Поїзд відвіз нас у Брацлав. То на Вінниччині. Зраділи, що не лишатимемо України. Пам'ятаю, дівчата плакали. Але ж ні. Нас посадили у потяг і доправили у Грюнберг, "кінцеву станцію". В Німеччині побула два роки, — Роза Павлівна відкрила приготований заздалегідь альбом, де є кілька фото тих часів. — Нас сортували по силі. Я увійшла в групу зі 150 чоловік, яких відправили працювати у Грюнберзький військовий завод. Кожного пронумерували, наче у в'язниці, і розділили по кімнатках.
У кімнаті, де стоїть ліжко Рози Павлівни, сучасний ремонт, велика шафа-купе. Телевізора немає, бо жінка погано чує. Донька 68-річна Марія Григорівна включає матері планшет, дає навушники — так Роза Павлівна дивиться серіали.
— Мене поселили з іншими трьома дівчатами у барак із 3-ярусними нарами. Було дуже холодно, а солом'яний матрац і тонка ковдра зовсім не гріли. Одягали у що попало, я ніколи до цього не бачила такої грубої тканини. Дівчата плакали й жалілися. У декого були висипи на шкірі після такого одягу. Проте допомогти було нікому. Все, що ми могли, це жаліти одна одну, — розповідає Роза Павлівна.
— Робота на військовому заводі була монотонна і виснажлива. Засинали на робочому місці, біля штампувального станка, за що нас били. 12 годин зміни дехто ледве витримував — могли падати без сил і не підніматися, непритомніли. За це карали, б'ючи по чому трапиться. Деякі робітники навіть не прикривалися, тільки стогнали.
Роза Павлівна двічі непритомніла. Отримала синці на спині, після чого не спала кілька днів.
— Вночі не могла лежати. Куди не повернуся — все боліло. І ще дуже турбували ноги. Всю зміну ми стояли на холодній підлозі. Присісти дозволяли лише під час їжі. Це займало кілька хвилин. Від холодної цементної підлоги не рятувало ніяке взуття. На вечір ноги розпухали й пекли.
Годували "баландою" зі шпинату та пастернаку, іноді додавали картоплю.
— Два рази на день, о 12-й і 19-й, видавали цю баланду. На смак жахливе. Раз на кілька днів туди кидали картоплю в мундирах, по дві штуки на кожного. Мріяли про домашню їжу, — зараз Роза Павлівна любить борщ і солодощі. Донька грошей на матір не шкодує. Купує все, що та попросить. — Видавали шматочок хліба, 150 грамів, на три дні. Ми з дівчатами з кімнати домовилися: забирає по черзі одна із нас, замикає в тумбочці. І лише раз на день ту шафку відчиняли, ділили по шматочку хліб і знову замикали. Ненавиділа, коли випадала моя черга. Дівчата просили, плакали, молили, щоб дати їм той шматок раніше або трохи більше. Я не могла на це дивитися, проте терпіла.
— Аби не вмерти від голоду, тікали в найближче село. Мали можливість, коли наша колона поверталася із заводу в бараки. Кілька дівчат по-тихому вислизали з натовпу і бігли до людей. Кілька разів це робила і я. Просили в німців їжу, ховали під одяг усе, що дадуть. На все — про все мали годину. Іноді місцеві не давали нічого. Не всі німецькі селяни добре приймали. Деякі жаліли, а інші могли й собак спустити.
Втекти допомогли чехи й поляки.
— Нас не звільняли радянські солдати. Ми втекли самостійно, 1945 року. Тоді у таборі з'явилися чеські й польські полонені. У них було право на вільне пересування територією. Одного дня, у лютому, кілька наших друзів-полонених змогли підрізати дротяну сітку. Фашисти вже не дуже слідкували за нами, бо війська СРСР насувалися на територію Німеччини. На той час уже були біля річки Одер, — Роза Павлівна показує фото, де вона із трьома подругами-односельчанками. — Кілька діб ми з дівчатами провели в лісі. Не знали, куди йти і що робити. Головне, хотілося вижити. Натрапили на радянських солдатів. Мене забрали від подруг і перевезли в одне із сільських господарств на території Німеччини. Там я працювала дояркою, допомагала радянській армії, — руки жінки, вкриті плямами, тремтять. — Така робота була благодаттю. Біля корови, в теплі, та ще й працюєш на своїх. Потім напросилася у санітарки у прифронтовий госпіталь. Надивилася всякого. Від ран помирали солдати, інші, живі, вночі плакали. Деякі уві сні кликали маму.
Демобілізувалася з армії Роза Павлівна у серпні 1945 року. Тоді ж повернулася у Попове.
— Про день мого приїзду ніхто не знав. Коли підійшла до хати, зустріли двоюрідні брат і сестра, які тепер, як виявилося, жили з нами. Їхні батьки загинули. Матері вдома не було — брала на річці плоскінь (чоловічі рослини конопель, а також волокно з них. — Газета). У хаті внюхала знайомий запах свіжоспеченого хліба. Розплакалася.
2 мільйони людей з України потрапили на примусові роботи за роки Другої світової війни. Там їх називали остарбайтерами — робітниками зі Сходу. Вони працювали на фермах, шахтах, металургійних і військових заводах.
8 
Коментарі