Марія Підгородецька бореться за відкриття в садках груп для особливих дітей
— Лише два роки тому на законодавчому рівні прибрали принизливий термін — інвалід. До початку війни в нас про це не говорили. Не розповідали людям, що таке може трапитися. Але просвітництвом і зараз дуже важко займатися на місцях, — розповідає 33-річна Марія Підгородецька з Гайсина.
У травні 2007 року потрапила в автомобільну аварію. Їй відірвало праву ногу, пережила клінічну смерть і втратила пам'ять. Два роки провела у візку. Потім придбала німецький протез і стала заново вчитися ходити. Вийшла заміж і народила сина Дениса. Зараз йому 7 років. У хлопчика виявили церебральний параліч. Жінка відстоює його права на соціалізацію та навчання. Бореться за запровадження інклюзивних класів у закладах освіти.
Шлюб Марії розпався.
— Вагітність проходила добре. Дитину народила самостійно, без кесаревого розтину. З пологового Дениса виписали з висновком, що він здоровий, — згадує Марія Підгородецька. — Але в сім місяців син не сідав. Невролог направила на масаж, а сімейний лікар запевняла, що дитина просто ледача. Я вірила. А потім дізналася, що в Дениса дитячий церебральний параліч — не діють обидві ноги і права рука. Кістки росли, але м'язи не встигали розвиватися. Постійно лікувалися, проходили курси масажів, робили уколи.
Вирішила, що син ходитиме в дитячий садок. Та для цього потрібні були певні умови. Із 2017 року почалася моя боротьба за інклюзію (спеціальні класи чи групи в навчальних закладах, де навчають дітей з особливими потребами. — Газета) в дитсадках. Інклюзивні групи там створюються за заявою батьків і з погодження власника чи засновника закладу. Написала звернення в міську раду. Мене не зрозуміли. Почала на юридичному рівні вивчати питання і боротися за спеціальну групу в садку №7 "Берізка". Завідувач погоджувалася прийняти сина, але за умови, що я постійно буду з ними. Та я не могла сидіти в садку і паралельно працювати бухгалтером.
Марія Підгородецька 2018 року влаштувала сина у студію дитячого розвитку "Розумашка", аби там його підготували до школи.
— Для мене принципово соціалізувати свою дитину. Навчити зможу й сама, — продовжує Марія. — Важливо, аби він усвідомлював, хто такий вихователь, учитель і чому потрібно вести себе тихо. Щоб знав, що таке колектив і як у ньому жити. Удома Денис категорично не хотів малювати й писати, кидав ручку. В оточенні дітей став дивитися, як вони роблять. У самого стало виходити.
У нас із керівництвом була усна домовленість, договір не підписували. Потім син поїхав на двотижневе лікування, вчительку я усно повідомила. І поки моя дитина відновлювалася, мене поставили перед фактом: "Місця для вас немає". Керівництво мені сказало: "Батькам не сподобалося, що ви перед дітьми знімали й одягали свій протез". Сказали, що це приватний заклад.
Дітки з інвалідністю мають право перебувати в садочку до восьми років. Тому маю ще час, аби поборотися за це. Двічі зверталася в міську раду через депутата, аби розглянули це питання на комісіях. У травні торік мерія прийняла цільову програму і голова бюджетної комісії запевнила, що гроші є, депутати проголосують. Але на цьому все застопорилося.
9 
Коментарі