На фото кінця 1990-х подружжя Лідія та Василь Коваленки з села Лазірки Оржицького району. Поруч із ними — донька Лідії від першого шлюбу Оксана (ліворуч) та спільна донька Аліна.

Саме в ці роки у Василя почали набрякати ноги. Найбільше дошкуляла ліва — стала чорною. 1998-го йому дали другу групу інвалідності, а 2001-го, через загнивання, — першу. Хотіли ампутувати кінцівку, але медики в Полтаві порадили не робити цього. Нині у чоловіка "слоняча нога" — кістка і м"язи ростуть вшир. Їздить на інвалідному візку, що цього року дали в Оржицькому районному відділі соцзабезпечення.

У селі кажуть, його дружина мала коханця, який нині покійний. Він був кремезним, у боротьбі кинув Василя об землю, той забився ногами. Звідти і травма. 2006-го Лідію знайшли повішеною в садку. Визнали за самогубство. Доньок забрала на виховання її мати. Чоловік зостався жити в хаті сам.

— Мені дуже хочеться зустрітися зі своєю мамою Зінаїдою Андріївною. Я її ніколи не бачив. Мене виховали в інтернаті, — каже 42-річний Василь.

Він народився 23 серпня 1965 року в Лип"янці Карлівського району. Його віддали в будинок малюка в Гадяч. Навчався в Майорщинській школі-інтернаті у Гребінківському районі. Вивчився на тракториста в ПТУ N46 у Лазірках. У цьому селі й залишився.

— Робив запити в радгосп у Лип"янку, писав у газету "Сільські вісті", звертався в телепрограму "Ключовий момент", але так рідні й не знайшов, — веде далі чоловік. — А так же хочеться зустрітися. Я ні для кого обузою не стану, сам живу і далі не пропаду. Просто рідна кров кличе. Невже так і не пощастить побачитися?

×