— Треба будувати своє життя без того, щоб оглядатися на президента. Мовляв, він не дає пожити в реформованій країні. Прискорювати треба не реформи, а себе. Хочете, щоб у вашому житті щось сталося — робіть це. У багатьох виходить, — каже журналістка, авторка проєкту "Рагу.лі" 38-річна Тетяна Микитенко. Говоримо по скайпу.
Що найбільше нашкодило Україні за 29 років?
— Мудаки, які рвуться до корит. Люди, єдине бажання яких — напхати собі шлунки. Величезна кількість не переймаються інтересами держави. Причому гравці навіть не змінюються — Фокін і Кравчук продовжують впливати на наше життя. Вони несуть цю совкову традицію доривання до корита. Бо система диктує правила, а її гравці створюють зручні для себе умови.
Найбільшим дискомфортом для більшості людей є зміни. Для кожного це стрес. Державна система функціонує за тим же принципом — всі її учасники вкладаються, щоб нічого не змінювалося.
Рік тому Зеленський анонсував "нові обличчя", а виявилося — це Фокін і Кравчук.
Але ж Зеленський — нове обличчя.
— Я так не думаю. Із кінця 1990-х він на сцені грав роль смішного малороса, хохла. Це єдиний образ українця, який влаштовує Росію. Він не нове обличчя, хоча для когось став таким як політичний гравець.
Політика — це ж не обов'язково бути народним депутатом чи членом уряду. Політичні ігри можна вести й через культуру. На цьому фронті Зеленський був гравцем понад 20 років. Більшість людей не усвідомлюють, яку шкоду він зробив для формування здорової ідентичності українця.
Що ще нашкодило країні?
— Не захищали достатньо українську мову. Якби це питання вирішили у 1990-ті, то зараз ми його не торкалися б. Це нонсенс, коли із такими надзусиллями продавлюють закон про захист державної мови через 28 років після проголошення Незалежності. Зараз його захищають, тому що всяка кремлівська вошва хоче, щоб домінувало російське.
Чую жахливі речі від телеведучої Снєжани Єгорової, яка каже про "селюков, которые говорят на суржике и готовы свою жизнь положить за Украину, но какая это жизнь?" Цим ставить під сумнів цінність життя українця.
Гідність у цій країні знищують люди, які всім серцем ненавидять українське і чомусь продовжують тут жити. Ми все ще переживаємо перехідний період після довгої окупації нації та її свідомості.
Які стереотипи є в українців щодо себе?
— Часто буваю в невеликих селах. Приїжджаєш — там 300-літня церква. А тебе запитують "Чого приїхав? Тут нічого цікавого немає". Українці себе недооцінюють, тому що їх довго до цього привчали. З одного боку, в нас є гордість за себе, а з другого стереотип — "нічого цікавого". Люди навіть якось соромляться, що в їхнє місто, селище, село, хутір приїжджають туристи, щоб побачити унікальність.
Нам треба полюбити себе, навчитися цінувати й перестати оглядатися на те, що в когось краще.
Як бороти ці стереотипи?
— Переростемо. З'являються нові покоління, це вже інші, вільні люди. Вони — активні, не бояться діяти, готові відвойовувати свої права.
Ви авторка проєкту "Рагу.лі". Так називають нахабних, некультурних людей. Чому це явище не вдається перемолоти в нашій культурі?
— Рагулізм існує в всіх культурах і в кожному з нас — просто в когось пре, а хтось розуміє — щось тут не те. Можна піти доріжкою, а можна скоротити дорогу — через клумбу. Ну скільки ви зекономили? Пів хвилини? Чи немає куди висипати сміття — а, кину під дерево, ніхто не побачить.
Така поведінка не може бути нормою. А в нас часто рагулізм сприймається саме так. Тут я й веду свою боротьбу. Мені це не подобається, але чомусь ніхто не називає дупу дупою. Я почала називати. Виявилося, багато людей поділяють таку думку.
Сьомий рік триває російсько-українська війна. Чому досі наші артисти хочуть виступати у РФ?
— Думають, що просто заробляють гроші, їх обожнює публіка. Насправді, коли їдуть на територію ворога, який захопив частину держави і тероризує її 29 років, то на них дивляться, як на бл...й. Їм здається, що вони прикольні, а по суті виставляють себе на посміх.
Дмитро Гордон кожне інтерв'ю починає зі слів: "Нас дивитиметься широка аудиторія, тому давайте перейдемо на російську мову". Його не цікавить українська публіка.
Суспільство підтримує це?
— Все менше. Але ще чути: какая разніца.
У готелі на рецепції дівчина говорила російською. Ми попросили спілкуватися українською, бо ми всі українці й хочемо мати право в Україні не розуміти російську й не послуговуватися нею в побуті. Чомусь це доводиться пояснювати. Офіціанти переходять на українську. Хоча спершу кажуть, що їм важко, а потім чуєш, що ця людина говорить українською в побуті. То заради чого?
Які події вважаєте знаковими для держави?
— Ніхто не зробив для незалежності України стільки, як Путін і Росія. Вони так не хотіли втратити над нами контроль 2014 року, що наважилися піти війною. І стерли в багатьох українців ілюзії щодо цього ворога. Путін показав ставлення імперії до нас.
Головна боротьба завжди велася за Київ. Без нього та Києво-Печерської лаври в Росії немає історії. Їхні символи перебувають на нашій території. Лавра — номер один, бо вчепилися в те, щоб бути центром православ'я.
Ви не думали виїхати з країни?
— Ні. Це складно. Втратиш ідентичність, треба буде перебудовуватися під щось. І мені здається, що в України прекрасне майбутнє. Не бачу сенсу залишати її. Мені не подобається нагнітання, що з країни виїжджають найрозумніші. Хтось виїхав, а хтось залишився, є й такі, що повернулися. Тут є велика кількість талановитих, активних, цікавих та ініціативних людей.
Як оцінюєте рік президентства Зеленського?
— У нього немає команди. Залежить від тих людей, які з ним зараз. Усі, хто наближаються до президента, починають нагло поводитися, бо розуміють — їм нема заміни.
Зеленський дав нам вивчити ще один урок. Показав, як нами легко маніпулювати.
Темп, з яким рухається країна — нормальний чи повільний?
— У чомусь краще, у чомусь гірше. Найбільша проблема — освіта. Дітей виховують у стилі радянської совкової школи, яка подібна на колонію. Система все ще функціонує так, що дитина не є замовником послуги в школі.
Питання української мови й розвитку медіапростору — хотіла би прискорити. Але ми все одно живемо набагато краще, ніж у 1990-х, 2000-х. Світ міняється. Україна прискорюється з ним. У нас з'являються можливості жити ліпше. Їздимо Європою. Маємо багато свободи й можливостей, які дає цивілізований світ. Позбуваємося думки, що краще сидіти й чекати. Треба брати й робити. Я бачу більше людей, які беруть і роблять.
Виклала в інтернет 2500 українських книжок
Тетяна Микитенко народилася в Києві в родині журналіста й викладачки англійської мови. Закінчила відділення сходознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вивчала турецьку мову.
Заочно отримала освіту юриста в Академії міністерства внутрішніх справ.
Працювала політичною оглядачкою англомовної редакції Всесвітної служби радіомовлення України. Викладала англійську в університеті.
Понад 11 років веде блог "Рагу.лі" про несмак політиків і не тільки. З однодумцями організувала проєкт "Читанка" — відсканувала й виклала у відкритий доступ майже 2,5 тис. українських дитячих книжок, виданих до 1991 року.
Захоплюється туризмом Україною.
— Подобається знаходити перлинки, невідомі місця, — каже Тетяна. — Планую розвивати канал "Спотикція" — від слів "спотикатися" і "експедиція". Розповідатиму, де була, що цікавого бачила, куди рекомендую поїхати.
Улюблена книжка — "Вінні Пух" Алана Мілна.
Живе в Києві, улюблене місце — парк "Аскольдова могила".
У цивільному шлюбі.
3 
1
Коментарі