— Пусть отключат в Крыму свет, газ и воду — татары выживут. А голосовавшие за Россию на референдуме — так им и надо. Пусть попробуют жить с Россией, — в один голос кажуть біженці з Криму.
Кримські татари із Сімферополя, Бахчисарая, Керчі приїхали до Вінниці на початку березня. На кілька тижнів їх розмістили в гуртожитках, реабілітаційних комплексах та монастирях обласного центру. Потім розселили по районах.
25 березня їдемо до дитячого санаторію "Подільський Артек". Він розташований біля села Заозерне Тульчинського району Вінниччини. Тут зупинилися 145 кримчан — 22 чоловіки та 50 жінок. Із ними — 73 дитини. Спілкуватися з пресою та фотографуватися відмовляються, замикаються в кімнатах.
Разом з головним лікарем закладу йду під виглядом медсестри.
— Мы из Крыма бежали от русских солдат. Здесь очень приятные люди, помогают, — пошепки каже жінка біля медпункту. Її звати Мунівер.
— По-украински — Марьяна, — її одяг подібний до чернечого — чорні плаття та хустка. — Здесь нравится. Но когда меня спрашивают, что я буду делать дальше — чувствую себя ненужной. А ехать куда-то дальше — нету денег.
Мунівер із Сімферополя. Їй 43 роки, сама виховує двох доньок — 10 та 11 клас. Прийшла до медпункту замовити ліки для односельців.
— Заказывайте нам витамины нормальные, наши дети плохо кушают, болеют часто, — просить у медиків. — Я растила дочек одна. С мужем развелась — сильно пил. Всю жизнь дом строили, тепер бросили его, сбежали.
Жінка мріє повернутися додому, але після того, як їхнім чоловікам дадуть зброю.
— Ми тікали перед референдумом. Гуртувалися й виїжджали — хто машинами, хто поїздами до Києва. А звідти направляли далі. Мій будинок ще до від'їзду зайняли російські солдати. На початку березня ворота на подвір'ї відкрили і заїхали трактором, позносили всі дерева й поставили БТР. Я вийшла з хати, кажу — це ж моє. Вони повибачалися й відповідають: нє, це наше. Сьогодні телефонували брат і сестра з Криму, їх примушують отримувати російські паспорти з пропискою в Магадані. З півострова не пускають.
За кілька хвилин підходить старійшина Ісмаїл. Мунівер-Мар'яна замовкає. Татарки мають право розмовляти лише з дозволу чоловіка-старійшини. Кількома словами перекидається з ним, приносить пляшку мінеральної води.
— Женщины у нас не работают, мы их обеспечиваем, — каже Ісмаїл, сивий літній чоловік без кількох передніх зубів. У розмові переходить на українську мову. — У мене в Бахчисараї залишилися син і зять, боронять будинок. Тут я з їхніми дітьми, донькою та невісткою, — поглядом кличе небритого худого чоловіка у спортивному костюмі. Обличчя жовте, вилиці позападали.
— Маю проблеми з печінкою та кров'ю, — каже Толят, 43 роки. — На Вінниччину перевіз родину — дружину й трьох дітей. Приїхав і брат з п'ятьма доньками та дружиною. Жили ми біля селища Піщане.
Толят на айпаді показує свій дім, над яким літають російські вертольоти. На записі чути його голос: "Я трохи очкую, брат, зараз кинуть кілька бомб — тут ми і залишимося. Треба швидко звідси їхати".
До розмови долучається його брат — молодший на рік рудоволосий Азіз.
— Після армії пішов працювати будівельником. За 27 років звів купу будинків, а тільки торік свій закінчив, — показує на відео свій дім. — Зробив усе в європейському стилі, кожному гарну кімнату. Довелося все покинути. У нас була величезна теплиця. Вирощували помідори, огірки, дині, кабачки. Я заробляв щонайменше тисячу доларів за два тижні. Тут нам запропонували роботу на фабриці за тисячу гривень.
Азіз перевіз родину в Україну через проблеми зі здоров'ям.
— Жінка втрачає зір. Має мінус 14. Її терміново треба лікувати. Може, оперувати. Так, як ми зараз живемо, мрія росіян — як Ємеля на печі: їсти і спати. А я так не можу.
Перед обідом усі йдуть на молитву, після того на кухню. Працівницям санаторію дві татарки допомагають готувати обід. Виконують роботу, яку їм кажуть. Жодного слова від них ніхто не чув.
— Сьогодні в нас розсольник, пшоняна каша з котлетою, салат із моркви. На десерт — печиво, цукерки, сік, чай. Жінки часом просять не готувати так багато, бо звикли їсти одну страву протягом дня. Три — у них не готують, — кажуть працівниці кухні.
Із харчів найбільше везуть м'ясо й солодощі
Щодня в табір "Подільський Артек" привозять гуманітарну допомогу з Тростянецького й Тульчинського районів. Із харчів найбільше везуть м'ясо й солодощі. Крім цього — одяг, засоби гігієни. Підприємці передають гроші старійшинам і окремим родинам.
— Ми таскали продукти, гроші, одяг, бо жалко, люди залишилися без грошей і будинків. Що не попадає на склад, татари грузять у буси й возять торгувати у Вінницю, — каже мешканка міста Ладижин, не називається, бо боїться помсти. — Рвуться працювати — лише на словах. Їм пропонували і з центру зайнятості, і з "Миронівського хлібопродукту" роботу. Відмовилися всі, бо мало платять.
2 
1
Коментарі