— А Доній уже виступав? — питає киянка 80-річна Марія. У п'ятницю стоїть біля Українського дому в синьому квітчастому халаті. Тут зібралися до сотні людей. — Я люблю його слухать. Він патріот, такими людьми нада дорожить.
Жінці кажуть, що Доній виступатиме не раніше, як за півгодини.
— Тривожно мені. Здається, що все закінчиться не дуже харашо. Усі ті враги наші, лиси хитриє. Вони викрутяться, а ми? Не дай Бог, щоб прийняли цей закон. Єслі буде друга мова російська, ми пропали. Росія тут вже панує. Яке має право той Путін приїжджать і вмішуватися у внутрінниє діла України (12 липня президент Росії Володимир Путін у Ялті зустрічався із президентом Віктором Януковичем. — "ГПУ"). Якщо приймуть закон, потопчуть нас під ноги.
Розповідає про покійного дядька, який одружився з росіянкою.
— Вона всю жизнь прожила в Україні, а нас ненавиділа. У неї два сина були, один за Україну, інший за Росію. Вона на свого сина казала: "Фу, козьол. Хохол вонючий", — супиться. — Я завжди говорила українською. Можу й російською, але не хочу. Нашо подражать комусь? Діти й онуки говорять російською. Переживаю, що воно буде. Поставила підпис на підтримку української мови. Хотіла ще раз записаться, але кажуть два рази нельзя. Записала себе і дочку. Вона не знає, — сміється. Пані Марія не каже прізвища, бо діти забороняють їй ходити на мітинги.
До мікрофона на імпровізовану сцену виходить Вікторія Сюмар, 34 роки, з Інституту масової інформації.
— Що таке ефективна громадська діяльність? Та, яку можна поширити. Треба бачити, чого ми хочемо, бачити картинку. Яка у нас картинка?
— Українська мова, — кричить літній чоловік у передніх рядах.
— Зміна влади! — чути голоси.
— Українська культура!
— Українська Україна!
Близько 20.00 на сцену виходить Олесь Доній, 42 роки. Розповідає про Революцію на граніті. Марія протискається до сцени. Повертає голову до виступаючого, бо не чує на одне вухо. Поруч двоє чоловіків фотографуються, вкрившись чорно-червоним прапором.
— Треба передбачити кілька алгоритмів. Мітингувальники мають бути організовані. Керівники — відповідальні, — каже Олесь Доній.
— Я не розчарувався в цій акції. Той, хто розчаровується, програє, — каже 45-річний Орест із Тернопільщини. Працює директором школи, живе без їжі четвертий день, але білу пов'язку голодувальника одягнув тільки у п'ятницю. Пояснює, що не хотів піаритися. — У понеділок мушу їхати додому, дружина хвора. Якщо ми будемо сидіти за принципом: "моя хата скраю", ця бандитська влада постукає в кожну хату. Я не погоджуся з долею, яку приготувала влада моїм дітям.
Має двох дітей. Син студент навчається у Києві, донька — школярка.
— Думаю, ми переможемо. Ми розумна нація, але не завжди себе любимо. Українець заслуговує на те, щоб жити гідно. Основна причина байдужості — розчарування. Ніхто не вірить політикам.
На імпровізованій сцені дівчинка, років 5, розповідає вірш про їжачка, сміється. Орест теж усміхається:
— Заради цього варто жити, — каже.
На сцені лідер гурту "Гайдамаки" 46-річний Олександр Ярмола співає повстанську колядку "Сумний Святий вечір". Дехто з присутніх витирає сльози.
— Слава Україні! — вигукує музикант.
— Героям слава! — гуде натовп.
3 
1
Коментарі
16