Я выхожу. Кто со мной?

У жовтні 2013-го йшла вулицею Московською від метро Арсенальна. Мене наздогнав чоловік. Просив підказати, де вулиця Різницька.

— Іду в Генпрокуратуру, — каже. — Бізнес мій валять, у п'ятьох моїх знайомих із Вінниці донецькі відібрали фірми. Дотискають, гади. Скоро все це вибухне, побачите.

Тиждень по тому нічним потягом повертаюся зі Львова до Києва. У купе їде жінка, інтелігентна на вигляд, і чоловік спортивної статури. У сусідньому купе — четверо правоохоронців. Півночі вони виголошували тости на повний голос, а далі додали гучності так, що це чув, мабуть, і машиніст.

— Піду, — сказала я, — це треба припинити.

— Я з вами, — озвалася супутниця. — Сама не йдіть, то страшні люди.

Чоловік-спортсмен удавав, що спить. Ми постукали у двері провідниці.

— Слава Богу, хоч ви прийшли, — зашепотіла вона. — Я сиджу й думаю — невже ніхто не чує? Чому всі мовчать? Половина вагона чоловіки — а наче вимерли.

Утрьох ми постукали в купе до горластих сусідів.

— Неужели мешаем? Ах, как нехорошо, как некрасиво. Извините, девчонки, мы больш не буууудем.

П'яний лемент поволі стих, але сон уже не йшов.

— Даремно ви їх чіпали, — прокинувся наш спортсмен. — Це господарі життя. Такі викинуть із поїзда — і привіт.

— Спіть далі, — відрізала супут­ниця.

Ми розговорилися. Вона — викладачка Ужгородського університету, їхала до племінниці в Київ.

— У столиці люди також мовчать? У нас, на Закарпатті, мовчать. Власник коньячного заводу — приятель мого чоловіка, мадяр. Прийшли до нього від Януковича: купуємо твій заводик. Суму назвали сміховинну, але справа не в ціні. "Я не продаю бізнес, це справа мого життя", — відповів він. Днів за 10 прийшли знову. З кийками. Як він вижив — не знаю. Покинув усе і виїхав в Угорщину.

Чому пригадала ці дві історії? За рік країна пережила стільки потрясінь, втрат і болю, що вистачило б на кілька поколінь. Та водночас це був рік колосальної надії. А тоді, в жовтні 2013-го, мало хто вірив, що ми здатні. Та ми й самі, можливо, не дуже вірили.

— Нічого, нічого не буде. Нас добивають. Народ мовчить, — повторювала моя попутниця у львівському потязі майже до Києва.

Рік тому, у найкривавіші дні Майдану, я добиралася з роботи манівцями — метро не працювало. Поспішала в дитсадок. У набитій маршрутці, що їхала бульваром Шевченка до центру, висіла напруга.

— Сиди дома и никуда не выходи, — дівчина років 20 казала комусь по телефону. — Да, он мне позвонил и прямо сказал: сегодня будет зачистка Майдана. Да, он знает. Поэтому сиди дома, поняла?

— Всех не зачистят, барышня, не трусьте, — сказав чоловік років 50. — Я выхожу. Кто со мной?

×