Викладач Чернігівського технологічного університету Олексій Брик, 71 рік, написав десять романів. Передостанній — еротичний, називається "Шоколадка". Видав його пан Олексій 2005-го в Ніжині.
На обкладинці п"ятеро голих жінок — дві брюнетки й три руді — обнімають худого хлопця в костюмі, при краватці. Герой роману — офіцер Борис, якого в 14 років розбестила мачуха. На 3-й сторінці — фото автора, в курточці й капелюсі.
— Цю книгу треба з чоловіком читати, — каже він.
Мешкає Олексій Брик у Чернігові, викладає в університеті німецьку мову. Дружина Марія померла 15 років тому. Син і донька перебралися до Росії.
У двокімнатній квартирі, з високими стелями й просторою лоджією, живе ще рябий дворняжка Дружок.
— Дружок не вкусить. Ми вже 12 років разом тут господарюємо.
Господар виганяє собаку на балкон і стелить на журнальний столик нарядну серветку. Ставить два горнятка для кави. Сідає на старий диван, застелений покривалом. Угорі висить картина: оголена жінка на березі ріки. Решта полотен — пейзажі:
— Друзі, художники, подарували.
Кімната заставлена стосами запакованих книжок.
— Це нереалізований тираж, — зітхає господар.
Він несе з кухні два кекси на одній тарілочці. Відкриває банку розчинної кави.
— Понюхайте, як пахне. Це — ідиш, із Ізраїлю прислали, — показує обгортку. — Коли видали у Тель-Авіві мій роман "І возлюби...".
— Гонорар заплатили? — питаю.
— Та де там! — розчаровано махає рукою. — Але про Ізраїль і гонорар не пишіть. Не хочу лаятися з друзями.
— Ви єврей?
Тесть по коньяк побіг
— Тато — єврей, мама — українка. Я в селі народився, в Кузьминцях, під Гайсином, — нервово потирає долоні. — Батько, як ішов на війну, підкинув мене під стелю, прощаючись. Він загинув під Кенігсбергом. А мама працювала в колгоспі дояркою. Коли у нас згоріла хата, переїхали до Гайсина. Я оповідання про матір написав, "Спокута" називається. Всі, хто його читали, плакали.
У пана Олексія сльозяться очі.
Він іде до сусідньої кімнати і за хвилину вертається звідти в сірому потертому піджаку й вузькій старомодній краватці. Каже, що майже 20 років працював директором шкіл на Вінниччині.
Розповідає, що отримав другу вищу освіту — психолога, тому жінок бачить наскрізь. Згадує дружину Марію.
— В одній школі з нею вчилися. Вона була на клас старша. Усі жінки поділяються на дві категорії — бджілки і метелики. Бджілка мед несе, а метелик збирає пилок і сама ж той пилок поїдає. Марія була бджілкою.
Якось приїхав я у Чернігів до дядька. Вона училася там у медичному університеті. Йду вулицею, а назустріч — Марія, з женихом Мішею, інженером.
Побачила мене й одразу відправила його по квитки у кіно. А ми у загс пішли.
Він гладить песика.
— Удома теща ґвалт підняла: "Дура! Він же злидня". А тесть по коньяк побіг.
Прожили ми з Марією душа в душу. Мені було 52, а їй — 53, коли померла. Вона була домашня, замкнута. А я — душа компанії, заради друзів на все готовий. Тестя жінки переламали, а мене — ні, — каже вдоволено. — Знайома зайде, одразу попереджаю, що вранці розстанемося. Жінка в 35 — саме цимус! — каже грайливо. — І студентки закохуються. Іду якось коридором, чую про одного з викладачів говорять: "Ну, потрясешся під ним півгодини, похихикаєш... Зате четвірку матимеш!" Відкликав її убік і суворо так кажу: "Змилишся з кожним спати!"...
Мої вірші Максим Рильський критикував, — хвалиться пан Олексій. — Казав, щоб поезію кинув, бо з мене ні Сосюри, ні Малишка не вийде. Порадив писати прозу. Я тоді образився. Мені 18 років було. Але якось, вже під 60, зустрів однокурсника. "Я вісім книжок написав, а ти?" — спитав він. — "А я десять напишу!" — подумав. Оце дописую одинадцяту. Буде психологічно-філософський роман.
1935 — народився в с. Кузьминці на Вінниччині у сім"ї колгоспників
1944 — батько Григорій загинув під Кенігсбергом
1954 — Олексій вступив до Київського університету імені Шевченка
1959 — одружився з Марією
1960 — народилася донька Валентина
1965 — народився син Ігор
1968 — у Кишинівському університеті захистив кандидатську "Мовознавство на сучасному етапі"
2000 — перша книга "Диво-жінка"
2005 — 10-та книжка, детектив "Таємниця амулета"
2 
1
Коментарі
1