— Третій рік очолюю реабілітаційний центр для людей з алкогольною залежністю при католицькому монастирі. Зарплату не отримую, але маю де жити з родиною, — каже 56-річний Чіп Тейлор із міста Стейтсборо штату Джорджія, США. Дев'ять років тому переїхав в Україну. Мешкає в селі Залісці Дунаєвецького району на Хмельниччині.
— Пристосуватися було нескладно. Американське село мало чим відрізняється від українського. Фермери так само тримають городи та вирощують овочі. Єдина різниця — ринок збуту, якого немає тут. Місцеві до нових продуктів ставляться з недовірою. Купують те, до чого звикли. Наприклад, овочевий набір на борщ. Але на відміну від США, щоб мати тут прибуток, недостатньо невеликої ділянки. Потрібно засівати цілі поля, щоб продукцію купували в супермаркети.
Більшість американців зациклені на тому, що їдять. Купують екологічно чисті продукти. Замість походу в супермаркет, сім'ями їздять збирати врожай до фермерів. Перевіряють, як вони вирощують зелень, утримують тварин. В Україні мода на екологічну їжу лише починається. Небагато людей готові платити більше за те, щоб отримати якісні харчі.
У США займався фермерством. Вирощував зелень та овочі, тримав курей і продавав яйця. Вирішив продовжити цю справу в Україні.
На території реабілітаційного центру є невеличка ділянка, яку обробляю. Раніше тут традиційно вирощували картоплю, капусту, моркву. Замінив їх спеціями. Купив уживані теплиці. Трохи їх підлатав, зробив накриття. Вирощую салат, помідори, руколу, різні трави та декілька видів перцю. Цього року посадив мексиканський пекучий перець. Насіння для нього передали друзі зі США, в Україні такого немає.
Намагаюся збирати кілька врожаїв на рік. Беру ту зелень, що дозріває швидко. На тому самому місці саджу щось нове. Наприклад, помідори добре ростуть після салату. Від цибулі та картоплі відмовився, бо їх можна збирати лише один раз. Тоді як рукола дає кілька врожаїв за сезон.
Перший рік із дружиною експериментували — пробували вирощувати різні культури. Коли визначилися, почали просувати свій продукт на ринок. Селяни не надто зацікавлені в тому, що вирощуємо. Спеції і трави найкраще продавати у великих містах — Одеса, Дніпро, Львів, Кам'янець-Подільський на Хмельниччині, де їх купують ресторани. Ми їздимо збувати зелень до Києва.
Стати на ноги допомогли друзі з Америки, які фінансували наше господарство. Заробляти на зелені поки що не виходить. Маємо невеликий дохід. Його вистачає, щоб купити необхідні продукти і сплачувати рахунки за електрику. Придбати дрова на цей сезон ще допомагали знайомі.
Найважчим після переїзду було з мовою. Намагався її вивчити, але завжди поруч були перекладачі. Зараз розумію більшість сказаного, але не можу говорити. Єдине, що хотів би змінити — погода. Я родом з Аризони, де завжди сонячно. А тут із кінця жовтня по березень похмуро.
Також сумую за бейсболом. У Штатах часто ходив на матчі та грав із друзями. Та коли я в Україні, то не думаю про те, що краще був би у США. А коли я в Америці, то сумую за Україною.
Коли почалася війна, народився син
— У США я отримав фах консультанта-агітолога. Це людина, яка допомагає людям із будь-якою залежністю, — каже Чіп Тейлор.
— Коли навчався в коледжі, разом із групою місіонерів приїхав до Москви. Їздив містами, читав лекції для тих, хто працює з алко- та наркозалежними. Пропрацював там три роки. Часто відвідував Україну. Щоразу, коли потяг перетинав кордон, наче вмикалося світло. Вирішив, що хочу сюди переїхати. Люди тут особливі, дружелюбні. В Росії, навпаки, ще тоді була відчутна зневага до українців.
У січні 2009-го подорожував, щоб визначитися, куди саме перевести свою школу консультування. З лекціями відвідав Київ, Одесу, Харків, Полтаву. Запросили до Мелітополя на Запоріжжі зустріти Великдень у православному монастирі. Це було незвичайне святкове дійство, яке мене вразило. Залишився працювати в місцевому реабілітаційному центрі.
Так проробив три роки. Познайомився із дружиною, яка була моїм перекладачем. 2014-го, коли почалася війна, народився син. Пам'ятаю, як вулицею, на яку виходили наші вікна, їхали танки. Страх за родину змусив виїхати з міста. Оточуючі чекали, що повернуся в Америку. Хоча в мене такої думки не було. Тут моя друга батьківщина. Вирішив залишитися і допомагати, чим можу. 2015 року переїхали у Дніпро, де займався психологічною реабілітацією українських військових. За рік за запрошенням знайомих оселилися в селі Залісці.
1 
1
Коментарі