31 грудня 2007 року в село Писарівка Вінницького району приїхав чоловік із Криму на таксі. Розшукував Ганну Шевчук.
— 47 лет у меня в памяти образ Ани. Вроде бы все есть: и дом, и машина, и сад. Что человеку еще нужно? А вот что-то не давало покоя, — каже 68-річний Микола Макаренко. Він — селищний голова у кримському містечку Симеїз, що за 15 км від Ялти. — Когда нашел ее, так легко стало! Теперь ничего не давит сердце.
Ганні Шевчук 64 роки. Коли було 15, отримала лист від солдата Миколи Макаренка. Він служив у Німеччині. Три роки листувалися. Потім Микола написав, що приїде. Але Ганна відповіла: "Я вийшла заміж".
— Тоді мода така була: солдат обов"язково мав комусь писати, — пригадує Ганна Михайлівна. — Мою адресу йому, напевно, хтось із села дав. Коли написав, що приїде, злякалася. Хлопця у мене не було. А злякалася, що побачить наші злидні, і не захоче мене.
Після школи вступила до музичного училища, незабаром вийшла заміж. 1974-го поїхали з чоловіком на Далекий Схід. Заробили грошей, повернулися на Вінниччину й купили хату, машину.
— А тоді розвелися. 10 років жили під одною кришею, а були в розводі.
Два роки тому Ганна Михайлівна похоронила колишнього чоловіка. І майже одразу подзвонили в Писарівську сільраду: шукають Шевчук.
Микола Григорович спершу приїхав у її рідне село.
— Сказали, что Аня здесь не живет. Мама ее умерла, пошли к тете. С цветами, шампанским, конфетами захожу — сидит бабулечка, смотрит. Говорю ей: "Марно очі не трудіть, ви мене не знаєте". Рассказал нашу историю. Тетя говорит: "Їдь до неї". Я взял адрес и решил поехать на ее день рожденья. Не получилось, моя мама умерла. Поехал на Новый год. У Виннице цветы купил, такси взял. Мороз стоял 22 градуса.
Микола Макаренко розповідає, що його дружина ревнувала до Ганни. Вони розлучилися 1991-го.
— Но отношения поддерживаем нормальные. У нас ведь четверо детей, пять внуков. Спрашивала меня: "Нашел?" Говорю: "Нашел". А тот таксист показывал меня своим коллегам, когда назад забрал из Писаривки. 40 таксистов выстроились под вокзалом и смотрели. Не могли поверить, что такие экземпляры, как я, еще есть на свете.
— Не знаю, як вийшло, що через 47 років Коля знайшов мене. Це як у лотерею виграти. Спочатку він хотів на "Жди меня" подавати, але його діти розрадили. Сказали: "Папа, а раптом вона замужем. Буде незручно. Шукай через сільраду". Заходить 31 грудня, в руках оберемок роз. Подивився, усміхнувся: "А носик-то тот же". Хоч бачив мене тільки на фотографії. Такі тости провозглашав, що плакала. Мені за все життя ніхто такого не казав.
Заходить сусідка Галина. Разом згадують, як Микола Григорович приїхав удруге:
Ганько, мийся, вдягайся! Мордовороти з Криму приїхали!
— Прибігли до мене захекані жінки: "Ганька, тебе на тако-о-ому джипі шукають! Мийся, вдягайся! Мордовороти з Криму приїхали!"
— Сьогодні теж із семи ранку, як чопи, поставали біля воріт, — усміхається Ганна Михайлівна. — Але не получилося у нього приїхати. Подзвонив, сказав, що передвиборна кампанія, треба бути на роботі. Пообіцяв пізніше бути. Казав: "Я тобі повинен віддарити все, що не подарував за 47 років". То за цих два роки такі шикарні подарунки робив! Саме перше — якогось крутого телефона. Тоді він стоїв 1200 гривень. А я його запорола. У ліс узяла, і роса туди попала. Перестав екран показувати. Він якраз їде, дзвонить, а в мене: внє зони. Ну, нічого, діти інший купили, простенький. Мені, аби дзвонив.
Ганна Шевчук говорить, що донька влітку їздила в Симеїз.
— Вернулася, каже: "Мамо, він живе в раю". Мене теж приглашав. Але куди я, стара баба, поїду на сміх курам? — поправляє коси під хусткою. — Краще хай сюди приїжджає.
3 
1
Коментарі
3