83-річна Тамара Яковенко зустрічає на автовокзалі у Каневі Черкаської області. Веде додому. Одягнута у блакитне вовняне пальто часів радянської моди, каракулевий берет. Живе в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі.
Показує, де можна помити руки. Труби у ванній іржаві, перемотані мотузками. В унітазі води немає. У кімнаті книжні шафи заставлені сувенірами. Хазяйка подає на стіл варену картоплю, тушковану із морквою річкову рибу, квашені помідори. Заварює чай, пригощає варенням з аличі.
Дістає альбоми з фотографіями, показує збірки віршів, присвячені подорожам.
— Перший раз виїхала за кордон 1965-го у 38 років, — каже. — Це була Угорщина. З тих пір і почалося моє паломництво по інших країнах. Наступного року потрапила з туром на Кубу. Ця подорож найбільше вразила. Вилітали із Москви, із зупинкою в Італії. Була у Римі, Неаполі, Помпеї. Звідти летіли у Чехословаччину, далі — в Ірландію. Там повинні були заправитися. Вилетіли у Канаду, пролетіли 1,5 години і раптом оголосили, що треба повертати через погану погоду. Пілоти у море зливали керосин. Згодом з'ясувалося, що у літака відмовив один двигун. Туристів повернули в Ірландію, возили по всій країні на екскурсії. Вже тоді двері в готелі міста Лімерик відкривалися на фотоелементах.
На Кубу Тамара Яковенко потрапила за тиждень. Знала іспанську мову, спілкувалася із місцевими жителями.
— Кубинці підходили на вулиці, обіймали. Хвалили, що гарно знаю іспанську. У готелі вкрали брошку і духи. Кубинці не міщани, накопітельством не захоплюються. Вдень відпочивають на терасах будинків. Старші п'ють чай, балакають. Надвечір молодь уся танцює. Я теж ходила на дискотеку. До мене залицявся темношкірий чоловік. Я зразу не зрозуміла, що він хоче. Коли прийшла у номер, переклала. Виявилося, що пропонував мені близькі стосунки. На Кубі багато слов'янських жінок оселилися, народили негарних чорношкірих дітей. Другий раз була там 1980-го — кубинці ще жили по картках.
Каже, в Індії вразили бруд і бідність. Люди уночі сплять на тротуарах.
— З острова Цейлон, тепер Шрі-Ланка, привезла страшну сувенірну маску. У різні роки побувала у Болгарії, Мексиці, США, Південно-Африканській республіці, Новій Зеландії. Бачила водоспади, екзотичних тварин у заповідниках. Відвідала багато музеїв, будинків, де жили видатні люди. У Каїрі їздила на верблюді. Побувала у 25 турах, по 7–10 днів кожен. За 45 років побачила 45 країн. Востаннє повернулася із турне Аргентиною, Бразилією та Чилі торік у грудні. Перед цим у серпні була у Китаї.
Тамара Іванівна замовляє поїздки у столичній туристичній агенції. Образилася на працівників, бо за останню подорож до Бразилії заплатила на $1 тис. (8 тис. грн) більше, ніж її подруга.
Працювала інженером-гідротехніком на будівництві Каховської, Дніпродзержинської та Канівської гідроелектростанцій. Гроші на поїздки збирає із пенсії, продає свої вірші на Тарасовій горі. Торгує власними виробами із коріння. Економить на всьому, крім комунальних послуг. Мобільного телефону не має, фотографує плівковим апаратом. Скільки витрачає на поїздки, просить не писати.
— Не хочу, щоб люди питали, звідки в мене гроші. А на що мені ще їх збирати? Нема кому залишити. Заміж не виходила, бо, як написала у своєму вірші: "кого мы любим, недостойны". Народити дитину для себе тоді було позором. Зараз це увійшло в норму.
3 
1
Коментарі
1