— Настоятель у нас умниця, трудяга. Завжди мотається. Сьогодні домовляється з лісниками про дрова для опалення церкви. Має приїхати з хвилини на хвилину. Якщо пообіцяв — не спізниться, — каже Людмила Леонідівна, касирка Миколаївської церкви Київського патріархату в Полтаві. Стоїть на порозі церкви у барвистій хустці й окулярах.

Церква — цегляна, зовні побілена. Поруч — залишки дзвіниці. Її 1937-го зруйнували комуністи. З другого боку — колонка з водою, обгороджена альтанкою. На дах причепили прапор України.

— У нас зараз ремонт. Від свічок страшна копоть. Зняли ікони — а стіни чорні. Треба пофарбувати їх водоемульсіонкою. Ось хлопців найняли, — Людмила Леонідівна пропускає у дверях двох чоловіків у робочому одязі.

Храм очолює 43-річний Олександр Дедюхін. Під'їжджає на старій білій "дев'ятці" до воріт. Він у чорних штанях і светрі. Поверх накинув теплий жилет. Заносить до церкви пластикове відро з фарбою. У приміщенні літає пилюка. Деякі ікони обмотані клейонкою. Місце для півчих відгороджене дерев'яною кафедрою. На ній — вирізьблений герб України.

Настоятель проводить у свій кабінет. На столі банки з консервацією, хліб. На полицях — складений одяг, книжки, посуд. На стінах — із десяток ікон.

— За тиждень маємо закінчити ремонт, — говорить Дедюхін. — Маю проект на добудову вівтарної частини. Але такі питання вирішує Міністерство культури. Вони навіть на листи не відповідають.

Сідаємо на старі дерев'яні стільці.

— За професією я педагог. Після школи працював фрезувальником на місцевому заводі, — розповідає отець. — Але ще в студентські роки став читати твори святих отців, постанови соборів. Остаточно вирішив стати священиком після вінчання з дружиною. Причастя і сповідь надихнули.

2002-го тодішній голова громади Миколаївської церкви Сергій Знаменський вирішив перевести її в Московський патріархат. У приміщення перестали пускати прихожан Київського патріархату. Отець Олександр із ними п'ять років молився на подвір'ї церкви.

— Врешті ми вирішили воювати, — згадує отець. — 2007-го зайшли в церкву. Нас викидали, обливали водою, зривали хрести. Моєму колезі дали електрошокером під ребра. Але ми виграли суди. Як виявилося, церкву вже встигли переоформити під приміщення для магазинів, фірм. Очевидно, із самого початку це було комусь треба. Діяти вирішили через Московський патріархат. Із ними простіше вирішувати такі питання.

Люди з усмішкою згадують молитви на вулиці. Кажуть, то був щасливий час. Зараз маємо близько сотні постійних прихожан. На початку АТО зносили сюди провізію. Запікали курочок, готували пироги, купували бензопили, генератори. ­Ми з волонтерами відвозили.

Бійці завжди хотіли поговорити. Запам'ятав хлопця з Криму. Розказав, що дружина змушувала складати присягу окупантам. Він виїхав звідти, пішов у добровольці. Дружина не дає спілкуватися з дитиною. Сам поїхати туди не може.

8 березня 2014-го Олександр Дедюхін із архієпископом Кременчуцьким і Полтавським Федором їздили в Крим. Возили продукти українським солдатам, які обороняли військові частини.

— У містах ходили "зелені чоловічки", наставляли на нас зброю, не пускали в українські частини. В Перевальному мене вдарили автоматом. Під час тої поїздки взнали, що Росія півроку платила кримським військовим зарплату — готували плацдарм окупації.

Виходимо на вулицю. За стіною гавкає чорний дворовий пес.

— Це Рудік. Приблудився. Був побитий, затяганий. Просив, аби хтось із прихожан забрав собі. Ніхто не схотів, навіть за могорич, — сміється священик.

Отець Олександр народився в сибірському місті Кемерові в родині військового. До Полтави переїхали 1988-го. Його дружина Інна — фотограф. Мають чотирьох доньок від 24 до 9 років та онуку.

×