— Перші два дні докучали мозолі, виразки на ногах. А наступні — боліло все тіло. Спека 35 градусів, рюкзаки важкі, суглоби набряклі. На третій день вже плакав: і чого на це підписався? — розповідає львів'янин Андрій Зінкевич, 28 років. З братом 21-річним Маркіяном та батьковим другом 53-річним Орестом Мацейком 6 липня о 9.00 вирушив зі Львова до Києва пішки.
Андрій Зінкевич — архітектор, працює у приватній фірмі. Маркіян — ватерполіст, грає за польське місто Лодзь.
— Любимо з братом на якусь авантюру підписатися. Весною місяць жив на прожитковий мінімум — на 40 гривень у день. Потім брат робив такий експеримент у Польщі, — каже Андрій. — І от захотілося нового драйву. Домовилися йти до Києва не автомагістральними шляхами, де ганяють фури, а полями, лісами, залізничними коліями. Так здоровіше і цікавіше. Батько розказав про нашу затію другові Оресту. Він і собі захотів іти.
Лікар-дерматолог Орест Мацейко займається ватерполо, грає за львівську команду ветеранів. Зі спортсменами багато подорожує Європою та Азією. У мандрівку чоловіки взяли мінімум речей, щоб не навантажувати рюкзаки.
— Кожен поклав змінну білизну, спортивний костюм, кросівки, спальник, ложку, миску, ліки. Намет, примус розкинули на трьох. З їжі — якісь канапки, сало. Вийшло по 15 кіло, — продовжує Зінкевич. — Вперше втому відчули за 2 години — від навантаження. Одразу поїли все, щоб не тягати на спині.
Але їсти не дуже хотілося. Гірше було з питтям. Ми не врахували, що можуть трапитися кілька кілометрів, де ніде буде набрати води. В перший день довелося 3 години йти у спеку спраглими. Після цього постійно несли пляшки з водою. В одному селі нас пригостили кислим молоком. Оресту так сподобалося, що потім в який населений пункт не зайде — першим ділом купує молоко. Ми його прозвали "Орест — квасне молоко".
На третій день зайшли у Кременець на Терпопільщині. Поштою відправили додому більш як половину речей — намет, примус, ложки, горнята, теплі речі. Ночували у спальниках просто неба.
— Як на зло, в ту ніч температура різко впала до 7 градусів тепла, — додає Орест Мацейко. — А ми на березі річки Ікли, біля Дубна. Вітер шалений зірвався, свистить, через шпаринки у спальник задуває. Зранку встали, зразу вогонь запалили, грілися.
На шостий день подолали 230 км до Дубна на Рівненщині.
— І я здався, — говорить Андрій Зінкевич. — Сильно опух гомілкостоп, кульгав. Вирішили з братом повернутися автостопом. Все ж не жалкуємо, що наважилися на похід. Набралися купу вражень. Приємно здивували села у Львівській області. В нас дуже працьовиті люди. Кожен клаптик землі засіяний чи засаджений. Елітні сорти пшениці, сої, гектари полуниці, малини. Бували села, де нема магазину, маршрутка не заїжджає, але кожна хата заселена, живуть молоді сім'ї, на вулицях багато дітей. Люди привітні, усміхаються, бажають доброї дороги. А в глибинках на Рівненщині живуть якісь недобрі та неохайні. На подвір'ях бардак, хати похилені, пити виносять у брудних горнятах.
— У Хмельницькій, Житомирській областях — ще гірше, — розповідає Орест Мацейко. — В глибинках люди бідують. Кожна п'ята хата закинута чи розвалена. Електричні стовпи підкошені, на дротах тримаються. Люди непривітні, поспілкуватися нема з ким. Є села, де п'ють всі поголовно, навіть підлітки. Роботи не мають, перспективи не бачать. І ось я йшов тими бідними селами, а в голові — рій думок: чому такі убогі в Україні люди, чи це наслідок совка, чи нинішня влада винна, чи може, самі — нехазяйновиті, ліниві? І раптом потрапляю у Тригір'я під Житомиром. А там за 5-метровими парканами величезні вілли: така собі віп-зона — дачі депутатів, олігархів.
Орест Михайлович щодня долав зо 50 км. Намагався до 20.00 знайти місце для ночівлі — біля річки, озера або просився до людей. До столиці дійшов 20 липня о 16.30. У центрі на майдані Незалежності був за 1,5 години. Того ж дня сів на потяг до Львова.
"Довго стояв на кордоні, не встиг на останній автобус"
— Я й раніше по Львову багато ходив, бо маршруток не люблю. А після нашого експерименту поняття відстані взагалі змінилося, — розповідає Андрій Зінкевич. — Недавно брат до польського Перемишля їхав. Довго стояв у черзі на пішому переході на кордоні в Шегинях і не встиг на останній автобус. А наступний — за 4 години. Маркіян пішов пішки до Перемишля — 10 кілометрів. Хіба то далеко? Польські поліцейські зупинили його, перевіряли документи. Дивувалися, чому на автобус не почекав.
3 
1
Коментарі