— Ніким не хочеться бути, й встидно. Але треба і всьо. Це як на роботу — вділася й пішла на сцену, — каже 44-річна Людмила Герасимчук із села Семирічка Гайсинського району Вінниччини. Одягає чоловічий костюм, зав'язує краватку. Волосся ховає під фетровий капелюх. Бере товсту папку з паперами та дерев'яну рахівницю. Показує, як входить у роль чоловіка бухгалтера — закладає вільну руку в бік, одну ногу виставляє вперед і задирає голову. Прийшла на репетицію до сільського клубу.
Людмила — найнижча з 10 учасниць сільської самодіяльності. Їй доручають усі чоловічі ролі — козака, парубка, курортного коханця.
— У нас діфіціт чоловіків. Спасіба, що хоч жінок на сцену пускають. Бо самі встидаються, — говорить завклубу Галина Хитрук, 45 років, у фойє закладу. — Тим, хто ходив на хор, за часів колгоспу записували трудодень за кожну репетицію. Шили костюми й оплачували поїздки на гастролі в район чи обласний центр. Видавали цукор, зерно, олію, крупи. За це хористи робили концерти на державні свята, представляли село на оглядах художньої самодіяльності. Співали про Леніна, щасливе життя в селі, трохи народних пісень. Про колгосп, поля, ланку, корови, свиней досі співаємо. Люди люблять, бо нагадує їхню молодість.
Галина Хитрук показує стенд із чорно-білими ксерокопіями фотографій. На них історія села і колгоспу від 1957 року. Поряд муляжі українця й українки. Замість голів пофарбовані в біле чавунні баняки. Обличчя завклубу намалювала олівцями сама. Один закутала в хустку, на другий наклала бриль.
Із вулиці чути популярну російську пісню про любов. На ґанок щовечора виносять динаміки, вмикають музику — це сигнал для хористок.
— Бігом роблю все й до клубу, бо чую — музика грає, — до кабінету завклубу заходить Надія Коберник, 36 років. Тут сидять кілька жінок, які першими встигли подоїти вдома корів.
— Борщ вару й над каструльою вчу тексти. Нема коли геть із чоловіком посваритися, — сміється Віта Кухмай, 40 років. Вона читає гуморески. Вирізає їх із газети, або купує збірки в райцентрі.
— А мій сам мене на репетицію відправляє, як бачить, що ще не пішла, — каже її подруга.
— Найкраще вчити, коли пшеницю на дерть мелеш, — радить Галина Хитрук. — Включила млин, він гарчить, а я співаю — трініруюся на повний голос.
46-річна Наталя Левчук одягнула на репетицію вишиванку, картату запаску й вишитий фартух. На сцені всі учасниці в такій формі виступають. Одна коштує 150 грн. Купили за власні гроші. Тепер збирають на намисто.
— Як Купала чи Спаса, то даємо концерт. Напікаємо пиріжків, варимо узвар й продаємо людям. Останнього разу 300 гривень уторгували. Купили вапна, краски, щоб у клубі пол освіжити, — каже завклуб.
Жінки дістають грубі шкільні зошити зі словами пісень. Галина Хитрук вмикає караоке. Шукає пісню Лариси Кадочникової "Виновата ли я". Каже, із їхнього репертуару цю найбільше люблять. Щороку дають у селі вісім концертів. Співають також по сусідніх. Концерт триває 2 год. Колектив існує три роки. Проте досі не має назви.
— Отак просто — самодіяльний колектив. Встидаюся об'являти, що виступають такі-то й такі-то. Давайте "Білу вишню в саду" — пісню іменинників, — каже Галина Хитрук. — Узяла в сільраді список людей. Як тільки в когось день народження випадає на концерт, то вітаємо зі сцени, співаємо й даруємо сувенір. Самі скидаємося на нього. Це вже в порядкє вєщєй. Як чай для всіх глядачів зимою, літом — узвар, вареники й калита на Андрія. Як напишу об'яву, що буде концерт, усі питають, чим пригощатимемо. У нас зал на 70 чоловік, але на концерті стоять і в проході, і в коридорі. Влітку зо дві сотні глядачів збираються на вулиці. На сходку села стільки не приходить.
— Кар'єри не строїм, отак бєзвозмєздно для людей співаєм. Бо не матимуть, куди плаття із шкафа вдягнути, — каже Тетяна Довбуш, 37 років. — Усім тяжко. Роботи немає. Як ще цього не буде, то вопше біда. А доростемо до бабів на пенсії, поїдемо на "Євробачення".














Коментарі