84-річний майстер Володимир Кузьмін вручну випилює гребінці з коров"ячих та бичачих рогів. Мешкає на Вінниччині в містечку Браїлів Жмеринського району.
— Уся краса женщіни — у волоссі, і ви завсігда запускайте волос, — наставляє він. — Тепер усі підстрижені під мужеску причоску, через то і майстрів не стало. А колись у нас ціла артіль була.
На вкритому клейонкою столі в два ряди стоять шість трилітрових банок із водою. Усі під білою чистою марлею.
— Це я воду на чай відстоюю, — наливає чоловік у металеву кружку воду з банки. — Як відстояти, вона краща стає.
Дід гріє воду на старій розбитій електроплитці. На ній колись розігрівав роги. У великій старій чашці розмішує ячмінну каву з цукром.
— Я так скажу, найкраще — це рогові розчоски. Бо пластмасові дають енергію на голову, і голова тоді болить. А бувають із залізними зубчиками. Від них коси дибом стають, — говорить майстер.
Дід Володимир дістає з кишені жовтий, майже прозорий гребінець розміром із долоню. Спершу причісується, тоді витирає його з обох боків об штани й показує.
— Колись після розчісування ще й зубці продували, тільки тоді в карман клали, — проводить пальцями по зубчиках. — Я її 15 років назад зробив. Не ламається! А колір гарний, бо я їх усі ножем довго циклюю, а тоді полірую.
Іде до сусідньої кімнати. З-під столу дістає картонну коробку зі старими фотокартками та книгами. Серед них знаходить подвійний жовтий гребінець.
Одну розчоску по 80 копійок продавали. А буханка хліба тоді 14 копійок коштувала
— Це — Мілі, моєї покійної жінки. З цієї сторони такий мілкий, щоб вона перхоть вичісувала. А саму першу розчоску, яку зробив для неї, коло неї у труну поклав, коли ховав. У нас не було дітей.
Від першої дружини Галини у Володимира є 58-річна донька Валентина. Вона живе у Жмеринці, працює диспетчером у районній службі швидкої допомоги. Заміжня, має сина — Володимира Головню. Він керує авіамодельним гуртком у Будинку культури в Браїлеві.
Дід кладе гребінець назад. Акуратно запаковує коробку і ставить під стіл.
— Я вже не роблю розчоски, сили не ті, — відставляє чашку й дивиться на свої зморщені руки. — Тут сноровка нужна!
Показує, як тисками робив бичачий ріг пласким.
— Як перегрієш — лопне на вогні. Як недогрієш — лопне у тісках, — сьорбає він гарячу каву. — Одну розчоску по 80 копійок продавали. А буханка хліба тоді 14 копійок коштувала. Роги на бойні купляли. Найкращі — бичачі, вони товсті.
Перший гребінець він змайстрував у 20 років.
— Старий єврей мене навчив. Артіль робила по п"ять штук щодня, — пробує холодну каву, морщиться. — Я сам хтів продавати. Але фінотдєл свірепствував дуже. Кожні два тижні приїжджали, заставляли налоги платити. Закинув я то діло.
Дід знову дістає гребінець із кишені. Довго дивиться сам, тоді показує на сонячне світло.
— Таких розчосок уже ніхто не робить. Усі старі євреї повмирали, а вчитися ніхто не хтів. Тяжкий труд! Мій онук Володя сказав, що знайде собі роботу полегше. Я чув, ніби десь у Карпатах один такий майстер живе. От ми з ним удвох і лишилися.
Володимир Кузьмін зупиняється біля старого рукомийника з мутним дзеркалом. Дістає гребінь і проводить по рідкому сивому волоссю:
— Тут і Міля моя розчісувалася. Тут і я чешуся, коли на люди виходжу.
1923 — Володимир Кузьмін народився в містечку Браїлів на Вінниччині у сім"ї селян
1943 — навчився ремесла гребінщика у єврея, який утік від нацистів
1947 — одружився з Галиною
1948 — народилася дочка Валентина; нині — диспетчер у Жмеринській службі швидкої допомоги
1952 — дружина покинула Володимира, поїхала до Росії
1954 — одружився з Мілею
1964 — артіль із виготовлення рогових гребінців, у якій працював Володимир Кузьмін, розігнали через нерентабельність
2004 — померла дружина Міля
2 
1
Коментарі