У 1787 році українське панство недавно скасованої Гетьманщини готувалося до приїзду Катерини ІІ. Імператриця мала відвідати Україну по дорозі до Криму. Її коханець князь Григорій Потьомкін на шляху почту наспіх зводив палаци та фантастичні декорації. До роботи залучив і предводителів місцевого дворянства. Один з них, поет Василь Капніст, згадав, що в Миргороді живе його давній товариш — художник Володимир Боровиковський.
Той не був професійним живописцем. Малювати навчився у батька. Козацький старшина Лука Боровик писав ікони для сільських церков та навчав іконопису дітей. Родина була небагатою. Дім у Миргороді на березі Хорола та два клапті землі — ото й усе майно. На життя заробляли малярством. За традицією, четверо синів Боровика служили у Миргородському полку. Вийшовши у відставку в чині поручика, Володимир зайнявся іконописом.
1784 року він намалював іконостас для місцевої Троїцької церкви, про красу якого гомоніло все місто. Власне, тогочасний Миргород нагадував скоріш велике село. У ньому було 656 хат, з вишневими садками й вербами на березі річки. Жителі — козаки та селяни — займалися здебільшого хліборобством. торгівлею та ремеслом. Місто оживало лише чотири рази на рік, коли влаштовувалися ярмарки й до Миргорода з"їжджалися купці.
Володимир не раз малював портрети членів родини Капніста. Отож він замовив у Боровиковського-молодшого два полотна для прикрашення кременчуцького палацу, де мала зупинитися цариця. На одній художник зобразив Петра І орачем і Катерину II, яка засіває ниву. На другій — імператрицю в образі богині мудрості Мінерви в оточенні давньогрецьких філософів.
Капніст нервував. Він боявся, що картини не сподобаються Катерині II.
— Кто малевал? — усміхнулася вона.
— Один местный художник, ваше величество.
— Так зови его сюда, я хочу познакомиться с ним.
Коли ж дізналася, що Володимир самоук, мовила:
— Тебе место в Академии художеств!
У столиці імперії Боровиковський спочатку жив у будинку архітектора Миколи Львова, а потім переїхав до невеличкої квартирки на Нижній Мільйонній. Володимирові вже виповнився 31 рік, і зробити кар"єру в Петербурзі було нелегко. Львов познайомив свого протеже з портретистом Лампі, який став його вчителем. А згодом запропонував намалювати портрет імператриці — мовляв, це допоможе зробити кар"єру. Крок відчайдушний: більшість своїх портретів цариця нещадно бракувала. Їхні автори впадали в немилість.
Замість парадного портрета Боровиковський зобразив імператрицю під час прогулянки у Царськосільському парку. Малював з пам"яті. Портрет Катерині сподобався. Боровиковський став отримувати замовлення. Щоправда, платили йому небагато. За парадний портрет перського принца Муртази-Кулі-Хана він отримав 1200 крб, тоді як Лампі платили вдесятеро більше. 1795-го Боровиковський таки отримує звання академіка, а сім років потому стає радником Академії мистецтв.
Згодом посипалися замовлення від найшляхетніших осіб імперії. На початку XIX ст. він створює цілу низку портретів красунь-аристократок — Лопухиної, Наришкіної, Арсеньєвої... Боровиковський стає одним із найвідоміших художників-портретистів Російської імперії.
Він страждав затяжними депресіями, багато пив
Він жив самітником, не любив галасу та метушні. У своїх творах оспівував жіночу вроду, однак у житті жінок сторонився. 1817 року писав, що його родина складалася лише з п"яти учнів і старенької кухарки. Учні в його домі жили, мов рідні діти. Володимир сумував за батьківщиною, часто гостив у себе земляків і допомагав їм.
З роками Боровиковський став усе більше замикатися у собі. В Академії його не любили, вважали чужинцем. Його славі заздрили. Розраду він шукав у релігії, а потім так захопився містицизмом, що 1802 року вступив до масонської ложі "Помираючий сфінкс". Та її лідер Лабзін часто використовував художника. Боровиковський працював на нього майже задарма. До того ж, у ложі панувала атмосфера диктаторства та підозри. Розчарувавшись у масонстві Лабзіна, Боровиковський став шукати втіхи в інших сектах.
1819 року він познайомився з Катериною Татариновою, яка організувала навколо себе таємне товариство "пророків" — "Союз братерства". Але з нею була та сама історія. Вона надумала прибрати до рук майно художника після його смерті. Під видом учня підіслала до Боровиковського хлопця, аби той нишпорив за ним. Художник залишив гурток Татаринової.
В останні роки він став відлюдником, навіть листів не писав. Страждав затяжними депресіями, багато пив. Лише батьківські гуслі, під які наспівував українських піснень, трохи його звеселяли.
67-річний Боровиковський раптово помер від розриву серця. Він просив поховати себе скромно, без "зайвих церемоній".
Того ж 1825-го його землякові Миколі Гоголю виповнилося 17 років. Нібито саме з Володимира Боровиковського письменник згодом "списав" свого коваля Вакулу. Бо жителі Миргорода ще довго пам"ятали іконописця, який так гарно розмалював їхню церкву.
1757, 4 серпня (24 липня) — Володимир Боровиковський народився у Миргороді в родині козацького старшини Луки Боровика
1774 — служить у Миргородському козацькому полку
1788, 16 грудня — переїжджає до Петербурга
1792 — навчається в австрійського живописця
Лампі-батька
кінець 1790-х — стає відомим портретистом
1804–1811 — створює кілька образів для Казанського собору в Петербурзі
1825, 6 квітня — помер, похований на петербурзькому Смоленському кладовищі
Картини Володимира Боровиковського можна побачити у Третьяковській галереї в Москві, петербурзькому Російському музеї, Київському музеї українського мистецтва
8 
35413
Коментарі