61-річна Віра Дрозд сидить на ґанку у своєї сусідки й куми Люби Нестер у селі Ожидів Буського району на Львівщині. Прийшла сюди по яблука для корови. Набирає кошик і йде до своєї хати.
— Та ні, я сама, — відмовляється від допомоги. — За кілька днів до аварії їхала в електричці, бачу — щось горить. А то, виявляється, очерет старий робітники спалюють. Через чотири дні знову побачила дим. Подумала, що й то очерет. Поїхала до кравчині в Буськ. Повертаюся додому, а діти залишили записку: "Бабо, ми їдемо до Львова, тікайте й ви", — пригадує жінка день аварії. — А корова як, а свині? Ні, кажу, я буду тут жити. Як умру, то файно мене поховаєте.
Говорить, що зараз онуки поїхали у табір на Закарпаття.
— Моя дочка Маруся їх сопровождала. Вона працює у школі уборщицею. Зараз живе зі мною: чоловік покинув її з трьома дітьми.
— Як почуваєтеся? — цікавлюся в жінки.
— Ксьондз у церкві казав, що розмовляв із чоловіком, і той говорив, ніби аналізи добрі, повітря чисте, — перекладає Віра важкий кошик із яблуками в іншу руку. — То чому я маю ксьондзу не вірити?
Навколо хати Віри Йосипівни висаджені високі жовті квіти.
— У мене хата на цілу Циганівку — вся у квітах. Коли була начальником почти, то в районці "Прапор жовтня" про моє обійстя писали. Раніше росли чорнобривці, а тепер я такі квіти з Польщі привезла, що 16 червня зацвіли і вже до вересня не зникнуть.
— У Польщу часто їздите?
— Щороку на зиму. Працюю там у пані Еви. Її донька Павліна — інвалід: від народження глуха, сліпа, німа. Лежить, тілько в грудях серце б"ється. Я її полюбила, іноді здається, що то — моя дочка. Три місяці там побуду, зароблю 600 долярів, а тут пенсію маю. Старша дочка змогла поступити до Львова в інфіз. 10 грудня знову поїду. Може, й другого внучка куди впихну в інститут.
Дочку з трьома дітьми покинув чоловік
Ми розмовляємо на подвір"ї.
— Сама я тутейша, — жестикулюючи, продовжує Віра. — Мама вийшла заміж у 1940 році. Началася війна, тата забрали у Владивосток охороняти Союз від японців. П"ять років мама його чекала, хоч жодної вісточки не було. Потім дізналася, що був тричі контужений. А як повернувся, то через дев"ять місяців народилася я, — сміється.
Питаю, чому пішла працювати на пошту.
— Провчилася вісім класів та й пішла підмінною почтальйоном. Хоч тато казав, аби на кравчиню вчилася. Е, яка я кравчиня? Я, знаєте, є холєрік: десь би тільки йшла і йшла. А кравчиня мусить сидіти на місці. Пропрацювала начальником пошти 40 років. Як виходила на пенсію, мала 130 гостей, поставила шалаш на подвір"ї. Із району приходили поздоровляти.
Доки діти й онуки — на Закарпатті, Віра Йосипівна господарює сама.
— Чоловік хворий лежить у лікарні онкологічній, — схлипує. — Най би жив, але хвороба така, що не до виліку — рак горла. Хоч я зле з ним життя прожила, лінивий він.
Цікавлюся, чому її район називають "Циганівкою".
— Туво колись був великий вигін, — пояснює. — Були самі шатра циганів. Пам"ятаю, у п"ятому класі замість дому пішла в шатро бавити циганя мале. Де я знала, що мене циганка закриє в тім шатрі? А вона біля шатра прив"язала величезного пса, а сама пішла жебрати в село. Уже пізно, одинадцята година, я циганя колишу, а вийти не можу, бо пес на мене одразу "Гар!". Аж о дванадцятій циганка мене відпустила.
Жінка зітхає.
— В Ожидові найбільша проблема — з газом, — зауважує. — Як тільки повінь, повен рів води. А труби, видно — діраві. Тому затікає до газу вода. На все село треба замінити труби всього в п"яти хатах.
1946 року, 28 квітня — Віра Гриськів народилася в Ожидові на Львівщині
1964 — пішла працювати на пошту
1965 — вийшла заміж за колгоспного шофера Ярослава Дрозда
1967 — народився син Роман
1970 — народилися близнята Маруся і Богдан
2003 — вийшла на пенсію
2004 — почала їздити на заробітки до Польщі
Має шість онуків. Брат Володимир живе в Ожидові
Коментарі