"Включала телевизор и вместо мультиков смотрела Майдан"

 

— Сьогодні трохи в школі затримаюся, бо концерт має бути. Вірш про Шевченка розказуватиму й пару патріотичних пісень співаю, — говорить телефоном у п'ятницю зранку 14-річна Діана Сидорчук. На початку лютого переїхала з міста Попасна на Луганщині в село Делієве Галицького району Івано-Франківської області. Разом із нею переселилися батьки й брат, 1 рік. Їхній будинок розбомбили бойовики.

По обіді Діана повернулася зі школи, зустрічає на воротах. У дворі припарковані старі білі Ваз і "Шевроле".

У 3-кімнатній хаті запах вологи. В одній кімнаті живуть куми Сидорчуків. Вони також утекли від обстрілів із Попасної. Дівчина веде до свого помешкання. Від електричного калорифера під вікном іде тепло. На столі розкладені зошити й підручники з української мови й алгебри — робила уроки. У розгорнутому щоденнику кілька оцінок — 11 та 10.

— У Попасній вчилася наполовину українсько-російською. Була відмінницею, з української завжди на олімпіади їздила. Останню в січні вже писала в бомбосховищі на колінах. Яке місце посіла, так і не знаю, — Діана легко говорить українською. Закриває підручники. — Друзів мала багато. Але нас війна поділила. У класі лише пару за свою Батьківщину. Мислять, як і батьки: вороги — це українці, які прийшли вбивати мирне населення. В січні під час обстрілів однокласниця вперто доказувала, що стояв танк нац­гвардії і стріляв у нас. Але й дурневі було ясно, що обстріл вівся з точки сепаратистів. На одному із снарядів, що не розірвався, було написано "РФ". Та це нікому нецікаво. У класі старалася тему політики оминати. Найкраща подруга Галя поїхала в Росію до діда. Він допомагав сепаратистам на блокпосту — гроші передавав, продукти.

Із сусідньої кімнати чути, що прокинувся брат Володимир і проситься до сестри. Батьки намагаються забавити його.

— Батько шукає роботу. В Попасній був водієм хлібовоза, мати працювала перукаркою, — дівчина сідає на диван. Крутить на руці два плетені браслети із синьо-жовтих і червоно-чорних стрічок. — У Попасній певно ще з десяток таких патріотів, як ми. І все. Коли до міста прийшов батальйон "Донбас", батьки допомагали чим могли. Продукти носили хлопцям, закрутки. Мали свій город, сад. Я з хлопцями в соцмережах знайомилася. Дізнавалася, що їм потрібно. Після Попасної вони пішли до Іловайська. Там багато, з ким спілкувалася, загинули. Дехто потрапив у полон. Хотіла якось їм допомогти. В соцмережі натрапила на Тетяну. Вона в донецькому полоні працювала — ­варила їсти нашим хлопцям. Видзвонила її. Хотіла зустрітися. Та вона не погоджувалася, всіляко мене відмовляла, аби не лізла в справи ополченців. Казала, що українські солдати — вороги, і мають те, на що заслуговують. Проте коли почула, що я серйозно налаштована, заговорила про гроші. Розповіла про чоловіків, з якими можна зв'язатися.

Удома я розказала все батькам. Ті не сварили. Але вирішили, що це може нічого не дати. Було багато історій про те, як сепаратисти брали великі гроші за викуп і нікого не відпускали.

Найбільше у сепаратистки Тетяни я просила за Антона. Він і порадив мені їхати на Франківщину. В Делієвому мешкала його бабця. Померла торік. Її будинок пустував.

До Івано-Франківська або Львова завжди мріяла приїхати. Хотіла поступати сюди в медуніверситет на стоматолога. Назад, скоріш за все, вже не повернемося. Нема куди й до кого.

До кімнати заходить мати 38-річна Марина з малим Володимиром. Хлопчик біжить до сестри, обнімає її за ногу.

— В 2004 году, когда была оранжевая революция, Диане всего 4 года исполнилось, — каже Марина. — Но она включала телевизор и вместо мультиков смотрела Майдан. Кричала: слава Украине!

Кілька тижнів жили без води і світла

4 лютого за декілька метрів від хати Діани Сидорчук розірвався снаряд. Сім'я в той час ховалася в льосі. У будинку вилетіли шибки, провалився дах, згоріли речі й меблі. Зранку родина сіла в машину й вирушила на ­Західну Україну.

— Ми мешкали на окраїні міста, майже біля самого українського блокпоста, — розповідає Діана. — Все, що не влучало у блокпост, потрапляло нам у подвір'я або хату. Кілька тижнів жили без води і світла. Володя, коли чув вибухи "Градів", ховав голову під подушку. Або швиденько біг у куток, забивався, закривав вушка і кричав — бах!

Однокласники нещодавно інтернетом вислали фотографії нашого будинку. Він тепер — як решето. Доброго вітру — й завалиться. Де раніше стояла наша дача, там усе зрівняне з землею.

×