23-річний Віталій Каштимов навчається в 10-му класі вечірньої школи в Полтаві. Він інвалід із дитинства. Хворів на ДЦП. Закінчив дев'ять класів удома. Мати вирішила, що більше йому навчатися не потрібно.
— Батьки вже давно разом не живуть, — розповідає Віталій. — Спочатку тато ще до нас навідувався, а потім зовсім перестав. Живемо з мамою. Вона мене обстірує, їсти готовить. Але я і сам би все міг робити. Я взагалі люблю самостійним бути. 2008 року відівчився в центрі професійної реабілітації інвалідів у Лютіжі на Київщині. Отримав спеціальність сапожніка. Учився три місяці. Пішов працювати. Але чоботи не ремонтую. Займаюся бумажною роботою. Видаю талони на взуття. Після обіду їжджу в школу.
Знову піти до школи Віталій вирішив сам.
— Хотів учитися в інституті, але розумів, що після дев'яти класів мене ніхто не візьме. Тому повернувся до школи. Учителі до мене добре ставляться. Полюбив сильно географію, історію, правознавство. Але зараз в історії починаю розчаровуватися, бо там багато політики. Я не двієчник і не відмінник. У середньому маю десь 7 балів. Найвищі оцінки в мене з географії.
На навчання їздить інвалідним візком. Каже, на нього часто дивляться перехожі, бо їде проїжджою частиною серед машин. Водії можуть сигналити, щоб дав дорогу.
— Раніше мені було тяжко. А тепер звик, — потирає руками колеса візка. — Їжджу по всьому місту. До школи від мого будинку, якщо не розслабляться, то 20 хвилин їзди. Машин я не боюся. Хоч тільки три роки на візку. До цього безвилазно сидів удома.
На дорозі всяке буває. Інколи стою. Подивився через дорогу — ніби немає машин. Потім переїжджаю, а вона летить із-за повороту не бєшеній скорості. Тормозне біля мене за 20 сантиметрів. Нічого, живий, — усміхається. — Коли вже біля школи, телефоную учителям чи однокласникам. Хто є, щоб допомогли мені на східцях підняти коляску.
У Віталія двоє братів, він — найстарший. Георгію 22 роки, наймолодшому Олександру — 10.
— Ми з братами не дуже товаришуємо. Я сам по собі. У нас натягнуті стосунки. Жора високомірний, а Сашко постійно за бабусю ховається. Раніше приходили до нас додому друзі Георгія. Спочатку думали, що я немічний, що буду жалітися. Але потім поняли, що нічим я не гірший за них. Себе в обіду не даю.
У реабілітаційному центрі закохався в Олену.
— Вона була старша за мене на 16 років. Теж здобувала професію. Олені ніхто не вірив, коли вона казала, що їй 38. Вона світла, отзивчива, вміла до себе росположити. Ми з нею спілкувалися більше року по телефону. Навіть хотів був на ній одружитися. Але не склалося. Посварилися. Мабуть, це через її маму, яка їй внушила, що вона нікому не потрібна, і ні на шо не способна. Так буває, коли в батьків є діти-інваліди.
Віталій любить слухати музику, дивиться фільми.
— Люблю только зарубєжну естраду. Слухаю Стінґа, Сісі Кейдж, "Квін", "Скорпіонс", "Ера". Коли є час і натхнення, пишу вірші російською мовою. Їх присвячую своїм товаришам по центру реабілітації. Каляскою вдома не їжджу. Повзаю на колінах. Буває спираюся на палиці.
Віталій показує грамоту, яку приніс у школу, щоб похвалитися перед своїми однокласниками та вчителями.
— Недавно на обласній спартакіаді із паверліфтингу серед людей із особливими потребами зайняв перше місце у своїй ваговій категорії. У мене вже 16 грамот.
Після школи планує вступати до Полтавського інституту економіки та права.
3 
1
Коментарі
8