— Дядя Вася попросился со мной в город. В деревню автобусы не часто едут. Если кто-то собрался на машине в Галич или Ивано-Франковск, обязательно надо с собой попутчиков взять или что-то привезти. Вот заказов набрала, — каже 34-річна Тетяна з села Придністров'я Галицького району на Івано-Франківщині. На автозаправку в райцентрі приїхала "Нивою" з російськими номерами. Разом із вісьмома дітьми й чоловіком півроку тому переселилися з російського Далекого Сходу. Каже, втекли через постійні переслідування й погроз із боку влади. Свого прізвища не називає, як і попереднього місця проживання.
Із Галича Тетяна підвозить до села 55-річного Василя Преса. На заправці він купує чотири банки машинного масла. Кладе в багажник. Сідає на переднє сидіння біля жінки. Разом їдемо в Придністров'я. Дорога вся у вибоїнах. Тетяна збавляє швидкість, лівою рукою притримує живіт. Вона на восьмому місяці вагітності.
— Мушу обережною бути. Народжувати маю на Пасху, боюся, щоб раніше не вийшло. Дороги — що у вас, що у нас, — говорить Тетяна. — Сьогодні ще двічі в Галич їхатиму, старшу Люду в художню школу записала. Гарно малює, може, що з неї вийде. Роман поступати має цього року. Мріє про Академію сухопутних військ.
Романові, старшому сину Тетяни, 17 років. Молодшій Агафії — три.
— У Владивостоці поруч жило багато українців. Тому ми чудово розуміємо українську. Як уже виїжджали з Росії, знайшла на горищі старий зошит діда. Там написано, він народжений у Кам'янець-Подільському повіті. Мої діди й прадіди постійно були по засланнях. Стаття була звична — зрада Батьківщині.
— Бачу, трохи вже облаштувалися. Діти до школи привикли, чув, учаться непогано, хоч і українською. Наші вчителі такі, що поможуть. На господарці й-но тих вісім курок маєте? Вам би худобину яку. Ви вже українці? Допомогу якусь берете? — розпитує дорогою Василь Прес.
— Отримала разом із дітьми громадянство. Допомоги на малих поки не маю. Бюрократія в Україні така ж, як і в Росії. Треба цілу купу довідок зібрати, що жодних капіталів з Росії не отримую. А як це зробити? Коли ми втекли й нас шукають, — вкотре пригальмовує Тетяна. — Корова, взнавала, більше 12 тисяч коштує, для нас це дуже багато. Фактично живу з того, що батьки-пенсіонери з Росії пришлють.
Василь виходить майже в центрі села. З Тетяною їдемо на околицю. Зупиняємося біля невеликої, мазаної білим вапном хати. Поруч кілька господарських старих прибудов. На подвір'ї багато болота й розкиданої соломи. Перехилений пліт. Під хатою припаркований чорний старий позашляховик "Тойота".
— Цим із Росії втікали, — обходить машину жінка. — Старий вже, тут одразу зламався. Тепер хіба на запчастини продати. "Ниву" друзі привезли з Росії, щоб мала чим їздити на закупи.
Тетяна кличе до хати. У вузькому коридорчику багато дитячого взуття. На підвіконнях у трилітрових банках консервовані помідори й огірки.
— То все місцеві зібрали. Приїхала сюди, і в першу ніч аж плакала — за всі свої 34 роки ніколи так із родичами добре не жила, як із чужими тут. Несли хто курей, хто закрутки, хто картоплю й моркву.
Із хати вибігають 3-річна Агафія й Павло, 5 років. Беруть матір за руки, цілують. Заглядають до сумки. Тетяна витягає кульок із цукерками.
— У Росії продали будинок, господарство. Трохи більше 10 тисяч доларів мали. З самого початку хотіли в цю частину України, вона нам близька по духу. У Франківську зупинилися, стали про хати питати. Скерували нас у Придністров'я. Під вечір сюди добралися. Люди підказали цю хату. Тут колись жіночка старенька мешкала, померла. Родичі продали нам все за 9 тисяч доларів.
У великій кімнаті за старим дерев'яним столом моляться 7-річний Ілларіон, 8-річна Ліза, 11-річний Григорій і на два роки старший Леонід. Діти тільки-но повернулися зі школи. Хрестяться та сідають обідати супом.
Роман допомагає матері зняти куртку.
— Мама, тебе как всегда — чай с молоком? — питає й одразу йде на кухню готувати напій.
— Удвох із Ромою шпалери клеїли, картини та фотографії розставили. Сусіди меблів якихось дали. Кімнаток дві й кухня. Але поміщаємося. Колиску для найменшого придбали, правда, зараз там Агафія спить. Чекаємо хлопчика.
Жінка вмощується на дивані, спирається на подушку. Роман приносить чай.
— Діти нарешті звикли до спокою. Там, у Росії, кожен день був як випробування. Чоловік мав активну позицію проти режиму Путіна. Не боявся виступати з нею на мітингах, давав інтерв'ю для телебачення. Називав тирана тираном і його політику — вбивчою. Кілька разів Олега попереджали, щоб замовк. Потім почали погрожувати фізичною розправою. Оголосили в розшук за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Чоловік переховувався. Я й дітей вирішила сховати — відправила до подруги на сусідній хутір. Не знала, що в нас все прослуховувалося. Телефоном вивідали, де малі. Приїхав ОМОН, вивів усіх. Взяли як заручників.
— На нас давили: якщо не скажемо, де тато, то розстріляють, — додає Роман. Просить молодших іти в іншу кімнату, сам сідає біля матері. — Тяжко їм згадувати пережите. Агафії всього півтора року було. Вона найбільше плакала. Бавили по черзі, але не помагало, навіть захрипла. Мені руки заломлювали так, що аж щось у хребті зламали. Впав, мало калікою не став. Так кілька днів тримали. Потім зрозуміли, що нічого не знаємо, відпустили. Це була осінь. В Україні якраз Майдан починався. Мама зрозуміла, що треба їхати, поки живі. По сусідах за півдарма розпродала господарство, потім — дім. За місяць виїхали, вночі. Навіть родичів не попередили. Інакше нам би не дали.
Найменші вмощуються в сусідній кімнаті на підлозі. На нетбуці вмикають мультфільми. Чоловік Тетяни 44-річний Олег майже півроку воює на Донбасі в добровольчому батальйоні "Правого сектора". Востаннє приїздив до сім'ї на Різдво.
— Якщо Бог його вберіг там від Путіна, то думаю, і тут захистить, — каже Тетяна. — Наших на Донбасі багато. Це ті, які хотіли щось змінити в житті. Для них у Росії нема можливості воювати проти Путіна і стати вільними. Стільки людей не збереться. А тут реальний шанс перемогти.
"Села мертві, жодної людини не зустріти"
— Як їхали в Україну — жахнулися, — розповідає Тетяна. — Тисяча кілометрів від Владивостока у бік Москви, Костромська губернія — села мертві, жодної людини не зустріти. Хати пусті, розвалені, підприємства зруйновані. Нащо нашій владі нові території, вона своїм ради дати не може — Китаю продає. З Кримом так само буде. І з Донбасом.
Я не мала жодної допомоги як багатодітна мати. Лише при народженні платили 350 тисяч рублів (137 тис. грн. — "ГПУ"). Але їх одразу не отримували. Треба було або на навчання дітей відкладати, або придбати якесь житло. Що купиш за такі гроші, яке житло?
У Росії родина Тетяни мешкала у двокімнатній хаті на 34 кв. м. Тримали з чоловіком велике господарство з худобою.
4 
35413
Коментарі