Дзвінок у квартирі Наталки Ніколаєвої, 26 років, не працює. Стукаю у двері. Відкриває брюнетка в купальнику й легкій пляжній сріблястій спідничці. З кімнати лунає музика з мультфільму "Ну, постривай!".
— Привіт, заходь, — запрошує господиня до крихітного коридорчика.
Наталя із сином живуть у Києві на Борщагівці, у 9-метровій гостинці.
Перед дзеркалом у вітальні лежить підручник з математики. У кімнаті є диван, стара шафа, тумбочка з телевізором, дитячий столик і кріселко.
Сідаємо на матрац, що займає всю вільну площу на підлозі.
На подушці дрімає руде кошеня. 5-річний Вадим старанно змальовує друковані літери з букваря.
Наталка бере з ослінчика пачку "Вінстона" й закурює.
— Живу в цій коробці вже рік,— струшує попіл у чорну скляну попільничку. — Мала поселитись у двокімнатній квартирі в новому будинку. Але мені пояснили: або хапаєш цю халупу, або будеш з малим на вулиці чекати двокімнатну до пенсії.
Пускає дим і дивиться на сина.
— Вадимчик, напиши еще букву "Г" и "Д". А потом пойдешь гулять, хорошо? — каже.
Малий кривить подряпаний котом ніс.
— Мені було три роки, коли маму позбавили батьківських прав, — починає розповідь Наталя. — З дитбудинку "Малятко" потрапила в інтернат N3 на Нивках. Там було класно: на обід давали курятину, борщ, іноді пельмені, запіканку. Влітку купу фруктів привозили, — каже замріяно. — Виховательки ввечері до кімнати зайдуть — прикалуються, дівчаток розчісують, заплітають цвітні банти.
Вона забирає за вухо чорне волосся.
— У сім років у мене почало відбирати ноги. Завезли в якусь лікарню, але майже не лікували, тільки годували. Потім повезли в іншу, там виявили остомеліт. Возили півроку, доки не зробили операцію.
Наталя сидить, підібгавши під себе босі ноги.
Упросила комендантшу поселити у битовці біля душу
Пригадує, що втратила багато крові, і її донором була головний лікар відділення — Неля Сергіївна.
— Вона забрала мене до себе на Новий Рік. Я вперше побачила, як готують їжу, вбирають ялинку, — всміхається. — У неї було двоє малих, 11–12 років. Мені подарували бусики, браслетик, два крихітні телефончики. Хотіли всиновити, але не получилось.
Чому?
— Дурна історія, — складає руки на грудях. — Коли повернулася з лікарні, вихователька привела чорняву дівчинку. Сказала: "Це твоя старша сестра Лєна. А на вихідних приїде мама." Я не бачила її 6 років. Мама прийшла з Нелею Сергіївною. Лікарка хотіла мене всиновити, уже з документами була.
Наталя знов закурює.
— Виходжу з їдальні з курячим стегном у руках і бачу сестру, що обнімає якусь жінку. Це була мама. Я теж підбігла до неї, обняла, нічого не говорила. Ми вийшли в садок. Вона називала мене "доцею". Казала, що скоро забере. Привезла черешні, персики, печиво. Неля Сергіївна поговорила з директором і поїхала геть. Більше її не бачила.
Кімната вже повна сизого диму.
— Ідемо з малим на площадку, а то тут як у кунсткамері. Вадічок, пішли гуляти! — каже й закриває малому книжку.
Одягає білий топик поверх купальника.
— Ну його на ..., — лається Наталя надворі, сідаючи на лавку. — За годину скурю дводенну норму... Приїхала я до матушки в 9 років сама. А вона "готова", сидить на дивані й куняє. Очі відкрила, дивиться і не бачить. Прикинь? Я ж не знала, що в неї отходняк і все по барабану — чи це дочка, чи наркоманка, шо притягла лишнього косяка. У мене чуть криша не поїхала за той день. Більше додому я не їздила.
Наталка згадує, як її перевели до іншого інтернату.
— Плакала, коли туди везли. Діти худющі, стрижені. У мене була довга коса, то постригли майже налисо. На канікулах везли не в табір, а в лікарню. Добре, коли в звичайну міську. Як почула, що дітей звідти щоліта возять на місяць-два в лікарню Павлова або в Глеваху — чотири дні не могла спати.
З під"їзду виходить бабуся в блакитному светрі. Веде на повідку дворняжку.
— Цілий місяць — у палаті з дебілами, які вночі говорять самі з собою, кричать. Або стають над тобою і накривають подушкою, — продовжує. — Ми спали по вісім людей на двох ліжках. Один про всяк випадок чергував. Єдиний плюс — із психушки можна було втекти, через забор. А там — садки: вишні, малина, зелений горох у полі. Наривали повну наволочку гороху для нянечок у дурдомі. Ми їм — горох, черешні, аґрус, а вони нам — котлети, відбивні, ковбаску, шоколад. Не стучали на нас, бо розуміли, що ми "поїдемо" через даунів. Тоді я відчула, що таке свобода.
Вадік підбіг, виліз матері на руки, притулився.
— Мам, хочу морозива!
— Тримай 60 копійок і йди до тьоті під зонтиком!
З сестрою бачишся?
— Ні. Старшого сина я народила в 19 років. Через день скінчилася прописка, і нас виселили з гуртожитку. Ледве впросила комендантшу поселити на кілька днів у битовці біля душу. Подзвонила сестрі — попросила приютити на кілька тижнів. Через два тижні вона вигнала мене з дитиною на вулицю — взимку, серед ночі. Малий помер у мене на руках.
Наталка зіжмакала порожню пачку "Вінстона" і кинула в урну.
Десь працюєш?
— Продавцем-консультантом у магазині " Агроплюс". Два тижні через два. У цілодобовий садок черга, тому подружки з інтернату мені помагають: сидять із Вадимом. Ну, я піду на пляж, — кидає Наталка.
Бере сина за руку і йде до гастроному — купити щось поїсти.
1980 — народилася у Києві
1983 — потрапила до дитбудинку "Малятко"
1987 — у київській школі-інтернаті N3 на Нивках
1990 — перевели у школу-інтернат N21 в Пущі-Водиці
1997 — закінчила навчання
2000 — народився син, через два місяці помер; познайомилася з батьком Вадима
2001 — з"явився на світ Вадим
2001 — отримала на Борщагівці гостинку
2006 — працює в магазині "Агроплюс"
2 
1
Коментарі