"Нещодавно кіоск помазала вазеліном, — каже 46-річна Вікторія Одінцова, — бо хлопці на ньому понамальовували букви. Тепер налипла пилюка, — проводить рукою по брудному металу. — Помити треба".
Вікторія ремонтує взуття. Її кіоск неподалік метро Дарниця в Києві. З майстринею говоримо на лавці біля кіоску. Одінцова принесла два пластмасові стаканчики — з кавою і коньяком.
Господиня каже, що кіоск їй дістався від чоловіка Сергія. Він помер 12 років тому від саркоми легень.
— Мама не хотіла мене видавати за чоботаря, — розповідає жінка. — Бо тоді це була непрестижна професія. Хотіла, щоб ішла за інженера, бо вони заробляли по 120 рублів. А ми з Сергієм жили нормально, він кожного місяця на книжку носив 1000 рублів. Мені щодня давав п"ятьорку — я могла купити торт і пляшку вина. Дітей у нас немає, і слава Богу.
Жінка пригадує, що раніше кіоски могли тримати лише інваліди.
— Ми зробили Сергієві довідку, що у нього хвора нога. Коли він помер, хотіла продати кіоск. Я працювала на заводі "Кристал", а за рік до смерті чоловіка звільнилася.
За станок Вікторія Віталіївна сіла сім років тому. До того наймала працівників.
— Перший попався наркоман. Я приходжу, а він тільки у вікно заглядає, — розповідає Одінцова. — Його я вигнала. Посадила другого, Сашу, а він — п"яниця. У кіоск друзів почав водити. Я йому зробила зауваження, а він мені ще й кулаком зарядив. Його я виганяла з участковим.
Сергій кожного місяця на книжку носив 1000 рублів
Вікторія перехиляє коньяк й запиває кавою.
— Знайшла третього, Пашу, — продовжує жінка. — Не пив, не палив і з роботою справлявся. Він був віруючий, до церкви ходив. Якось приходжу, стоїть мішок взуття. Він каже: це моїх братів і сестер по церкві. Хотів безкоштовно відремонтувати. "А мені що від того буде?" — питаю. А він каже, вони ж за нас моляться. Вигнала і його. Думаю, діла не буде, й сіла сама за станок. Навчилася швидко. Воно і не важко, головне — щоб у голові щось було й руки стояли.
Майстриня відкриває кіоск. Звідти вибігають троє худих котів. Вікторія насипає в бляшанки гречану кашу.
— У мене вдома ще шість котів, три собаки, дві ворони і їжак Тішка, — хвалиться чоботарка. — Його мамашу підібрала на дорозі вночі. Кинула в сумку і принесла додому. У квартирі вона залізла під батарею, шаруділа там газетами. Через два тижні дивлюся — бігають три маленькі кульки, такі ще лисенькі, без колючок. Два із мамашею втекли через вхідні двері — я їх відкриваю, бо душно. А Тішка залишився, йому вже місяць.
Вікторія вмикає витяжку — в кіоску смердить котами. У невеликому приміщенні на полицях акуратно складене взуття. В кутку — станок, під вікном — плоскогубці, молотки, електроплитка. На гвіздку начеплений робочий халат. Напроти дверей висить дзеркало.
— Це щоб причепуритися, — сміється. — Чоловіки, коли бачать мене за роботою, співчувають. А жінки дивляться з недовірою й заздрістю.
За день майстриня заробляла 30–50 гривень. Скаржиться, що вже чотири місяці не працює.
— Мер Черновецький вимагає нові документи на оренду, — нервується Одінцова. — Раніше кіоск можна було ставити поруч із будинком. А зараз лише за 10 метрів. Я поміряла, виходить, що мій опиниться серед дороги. Нове місце під нього теж не дають. У райвиконкомі кричать, що землі немає. Мабуть, хочуть хабара. Бо на Попудренка, — показує рукою у бік метро, — кіоски не чіпають, працюють, як раніше.
Вікторія Віталіївна мешкає сама в однокімнатній квартирі. Каже, що шукає чоловіка.
— Я ж наче непогана і робити усе вмію, — із сумки дістає дзеркальце, поправляє зачіску. — Після смерті чоловіка був у мене Юра. З ним жила сім років. Він казав, що любить, але ніде не працював. Я його рік годувала, потім набридло, посадила його в кіоск взуття ремонтувати. Так він почав друзів водити, випивати. Раз приходжу, кіоск відкритий, усі п"яні. На руках у Юри сидить його кума. Я кажу: не зрозуміла, що це таке? А вона мені: хто ти така? — фиркає жінка. — То я її за волосся звідти витягла. А Юру вигнала. Потім ми мирилися, ще трохи жили разом. Але скоро він спився, і я вигнала його остаточно.
1961, 25 лютого — Вікторія Одінцова народилася в місті Сочі в сім"ї столяра та копіювальниці
1978 — закінчила київську школу N1
1978–1993 — працювала на заводі "Кристал" у відділі технічного контролю
1980 — вийшла заміж за чоботаря Сергія
1994 — працювала адміністратором у Будинку художника
1995 — помер чоловік
1995–2002 — жила з киянином Юрієм
2000 — почала ремонтувати взуття
3 
1
Коментарі