— Доля мого батька — приклад того, що несприятливих обставин не буває. Світ не раз кидав йому виклики. Він завжди сприймав їх надто чесно, загострено й болісно, — каже директор столичного музею Тараса Шевченка 51-річний Дмитро Стус про свого батька Василя Стуса. 6 січня йому виповнилося б 80 років.
Василь Стус народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. За рік, аби уникнути масової колективізації, його батьки разом зі старшими дітьми переселилися в тодішнє місто Сталіно — зараз Донецьк. На Великдень 1941-го забрали до себе Василя. Там він закінчив школу та педагогічний університет.
— У Сталіно батько знайшов себе — почав писати вірші, — говорить Дмитро. — Коли людина потрапляє під якийсь тиск, релігійний або національний, вона стає сильною.
Після закінчення вузу викладав у школах українську мову та літературу. Працював у редакції газети "Соціалістичний Донбас". Під час навчання в аспірантурі Інституту літератури ім. Тараса Шевченка входив у Клуб творчої молоді. У вересні 1965-го під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" виступив проти арештів української інтелігенції. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури. Працював на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні та метро. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. За два роки його арештували. Засудили до п'яти років позбавлення волі і трьох — заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР: "Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом". На волю вийшов 1979-го. За рік його арештували знову та визнали особливо небезпечним рецидивістом. Засудили на 10 років примусових робіт і п'ять років заслання. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книжку, сперся ліктем на нари. На знак протесту оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч проти 4 вересня.
— У квітні 1984 року їхали разом із мамою до батька на побачення, але з ним не зустрілися, — розповідає Дмитро. — Чекали на нього кілька годин. А нам сказали, що він від зустрічі відмовився. Коли його вели на це побачення, провели сім принизливих обшуків. Маму теж обшукували — поруч зі мною у кімнаті за ширмочкою. Замість цієї зустрічі батько вибрав гідність — для себе і для дружини.
Василя Стуса поховали на табірному цвинтарі в селі Борисово Чусовського району Пермської області Росії. У листопаді 1989 року перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.
— Після перепоховання почали збирати спогади про батька, — говорить Дмитро. — Тоді цим зайнявся вже покійний Олег Орач — донецький приятель батька. Він звернувся і до В'ячеслава Чорновола, який на той час працював головою Львівської обласної ради. Та життя не сприяло, щоб це відбувалося системно. Музей Василя Стуса так і не вдалося створити — для цього потрібно багато коштів, а у мене їх немає. Минулої осені вдалося відкрити лише віртуальний. У рамках цього проекту зараз дві пересувні виставки їздять Донбасом. Одна — у Бахмуті, друга — в Костянтинівці. Василь Стус — постать, яка вчить нас розуміти одне одного й об'єднує Україну.
Коментарі