43-річний Валерій Кузьмич із села Вежиця Рокитнівського району Рівненщини збирає одиноких інвалідів. Три роки тому він із дружиною 39-річною Галиною відкрив у селі будинок милосердя. У ньому дев'ятеро жінок і двоє чоловіків, які не можуть ходити або не мають рук. Від більшості відмовилися родичі.
У дворі довгого мурованого будинку гуляє 7-річна Каріна. Спирається на милицю, бо від народження не має лівої ноги. Незнайомих соромиться.
— Я знайшов її в дитбудинку в Луганську й удочерив. Маю своїх дев'ять дітей, Каріна — десята, — каже Валерій. Дівчинка тулиться до нього. — Мій молодший син Марко народився 2006-го в тяжкому стані, ледве вижив. Після цього я захотів допомогти іншій дитині. Тепер шукаю інвалідів, яким у житті довелося найгірше.
Валерій закінчив Житомирський педінститут. 12 років викладав у місцевій школі креслення і трудове навчання.
— Коли був учителем, сільрада дала будинок. Я з часом збудував новий, а в подарованому зробив притулок. Оббили стіни вагонкою, домурували. У домі є ванна, кухня, туалет.
У гаражі стоїть мікроавтобус для візочників. Біля хати невеликий город із капустою. Мешканці віддають Валерієві свої пенсії, які йдуть на оплату комунальних послуг і невелику зарплатню працівницям. За інвалідами доглядають медсестра та чотири няні. Їжу готують троє куховарок.
— Харчі купуємо на пожертви. Цієї осені селяни подарували нам півтори тонни картоплі, — розповідає Галина Кузьмич. — Допомагають і одновірці. 1998-го ми прийняли євангельську віру.
Із дівчачого котеджу виїжджає на візку 20-річна Вікторія Сафінська зі Львова. У неї недорозвинені ноги.
— Їду годувати свого кроля Сусліка, — тримає тарілку з морквою. — Згадала про нього, коли сіла вишивати серветку. У мене не виросли ноги. До того ж маю крихкі кістки — навіть після легкого удару залишається перелом. Дядя Валєра забрав мене з інтернату в Цюрупинську на Херсонщині, — говорить російською. — Там було жахливо. Мене кривдили, сміялися. Я часто падала і ламала кістки. Їх навіть не гіпсували, а просто стягували бинтами — права рука погано зрослася і тепер крива. Я пролізла в кабінет головного лікаря, коли був на обіді. Знайшла свою справу, дізналася імена та адресу батьків. Написала їм листа і попросила санітарку його відправити.
Батьки відмовилися бачитися з дочкою. Уже тричі змінювали адресу. Улітку через адресне бюро Вікторія знайшла своїх діда, дядька Григорія та молодшу сестру Каріну.
— Спершу подзвонила до діда. Він сказав, що його внучка померла багато років тому. Та я все одно поїхала з Мусійовичем до Львова, — дівчина мружиться на сонце. — Зустрічав нас дід, але був не радий — по обличчю бачила. Жила я в дяді Гриші, телеоператора на місцевому телебаченні. Він обнімав мене, показував місто. Із моїми батьками посварився, не спілкується. Сестричка сподобалася — гарна. Я попросила її: перекажіть мамі, нехай не міняє квартири, я все одно її знайду. Нічого від неї мені не треба — ні хати, ні грошей. Просто хочу побачити.
Опівдні під'їжджає джип губернатора Василя Берташа, 49 років. Він привіз подарунок — музичний центр. Оглядає двір і виймає з кишені 5 тис. грн.
— Може, заскліть веранду, щоб тепло з хати не втікало, — простягає гроші. — Я сам із цих країв. Їду в сусіднє Старе Село на виїзний прийом громадян.
Інваліди співають для губернатора псалом.
— Пропонував подарувати телевізор, але ми відмовилися. Принципово не дивимося телебачення, — каже господиня Галина. — А музичний центр згодиться.
7 
1
Коментарі