Віра Литвиненко із села Уладівка Літинського району на Вінниччині вранці 18 листопада зайшла до сусідів Ростислава й Олександри Яремчуків. Хотіла від них зателефонувати сестрі, привітати з днем народження. "Кавказець" Малиш, прив"язаний на подвір"ї, урвався і накинувся на жінку.
— Хочете побачити Інну Андрухову? — перепитує чоловік у рейсовому автобусі "Вінниця-Уладівка". Він лузає насіння. — Усе село вважає, що Миколаївні треба дати звання "Рятівник року".
Чоловік кудись дзвонить. Невдовзі на зупинці нас зустрічає онук Андрухової Сергій, 19 років.
— П"ять років моя бабуся була головою вулиці, — хвалиться хлопець дорогою. — Зараз уже на пенсії, а доти працювала головним технологом на Уладівському спиртзаводі. Усі хотіли в її зміні працювати. Вона як сірник: швидко зажигається, але й швидко відходить.
— Оце тільки почала відходити від шоку, — каже 61-річна Інна Андрухова. Жінка одягнена легко, а взута у валянки.
— Того дня зранку поралася по господарству. Десь о 8.30 чую, з боку Яремчуків кричать: "Рятуйте, люди добрі!" Подумала, що помер Ростислав, якого вже кілька разів із того світу витягали. Біля воріт натовп зібрався. Бачу, на подвір"ї велетенський собака Яремчуків Малиш рве Віру. "Чого стоїте, — кричу. — Ану давайте рятувати". У дворі крові! Пес біля гаража дориває жінку. Вхопила я його за хвоста обома руками. Ледве руки зійшлися, такий грубезний. А він не відпускає ногу Віри, наче її ковтає, ще й причмокує. Ледь відтягнула гада, кричу Вірі: "Тікай!" А вона погризена, кроку ступити не може. Підбіг чоловік, доки Віру тягнув до хвіртки, вона знепритомніла.
Наснилося, що торгую м"ясом на базарі
Чоловік господині Микола Петрович дивиться по телевізору передачу про війну.
— Залишилася на подвір"ї сама, — продовжує Інна Миколаївна. — Тут мені й кінець, думаю. Я — тікати, пес — за мною. Бігти швидко не можу, бо ноги болять. Лікарі казали, жидкость у колінах пересохла. Добре, що на дроті кофтина якась сохла. Я її стягнула й вовкодаву на голову накинула. Так урятувалася.
На обійсті потерпілої Віри біля хліва гавкає дворняжка.
— Я тепер усіх псів боюся, — зізнається Інна. — Хоча чоловік і син у мене мисливці. Уже стільки цих охотнічих собак у нас було.
Віра Литвиненко, 54 роки, виходить із хліва, тягнучи ноги. У руках тримає відро з молоком.
— Кілька днів тому зняли шви, — каже. — Болить чи ні, а ніхто мою роботу не поробить.
У хаті стрибає на стіл чорно-білий кіт.
— Ану, злізь бігом! — виганяє його Віра. — Я ж думала — прив"язаний, а він як налетів, — згадує. — Боже, як боліло. У лікарні боялася дивитися на свої пошматовані ноги. От і не вір після цього снам. За кілька тижнів до того наснилося, що торгую м"ясом на базарі.
Віра каже, що господарів пса не винить.
— А якби то дитина була? Перегриз би навпіл, — каже Інна.
— Уже вдруге цей пес зривається. Іншу сусідку ухопив за бік, то вона вискочила з двору. У Яремчуків було ще дві собачки, вовкодав загриз їх. На господарів не кидається, розуміє, що хто ж його тоді годувати буде. Але не слухається.
— Да, наробив наш Малиш лиха, — неохоче розповідає 70-річний Ростислав Яремчук. Він тре серце під куфайкою. — Ми тепер його самі боїмося.
Малиша прив"язали за хатою. Побачивши нас, пес ховається в буду.
На лікування Віра Литвиненко витратила 300 грн.
1945, 20 лютого — Інна Бутко народилася в селі Кернасівка Тульчинського району Вінниччини
1960 — працює на Уладівському цукрозаводі
1962 — одружилася з Миколою Андруховим
1963 — працює на Уладівському спиртзаводі
1964 — народився син Микола
1968 — закінчила Кам"янець-Подільський технікум харчової промисловості
1976, 1986 — медалі "Ударник соціалістичної праці"
1987 — народився онук Сергій
2 
35413
Коментарі