Про те, що 34-річна Гражина Еззеддін — корінна киянка, відразу й не скажеш. Ім"я в неї — на честь польської естрадної зірки, прізвище — від чоловіка-ліванця. Разом із чотирма їхніми дітьми він залишився у Бейруті. Гражина приїхала на батьківщину поновити своє громадянство, а вже потім забрати до Києва сім"ю. Щодня її рідні в Лівані можуть потрапити під обстріл ізраїльських військовиків.
— Ми жили у південному Лівані, поблизу міста Бінт-Джубейль, — розповідає. — Наш будинок розбомбили. Що було в руках, з тим і тікали. Коли почався обстріл, я вибігла з будинку з дітьми, тільки встигла схопити у коридорі сумку з дитячими речами. Бомби падали поруч, земля під ногами здригалася. Діти зблідли, стоять і не знають, куди бігти. Переночували у знайомих. А на ранок уже й їх бомбили. Якось бомба розірвалася позаду нашої машини — та щойно рушила. Оминаючи вибоїни, дісталися до Бейрута.
Гражина говорить київською російською, але з помітним акцентом — у Лівані живе вже 12 років. Каже, що поки чекала на виліт, мало не отруїлася трупними газами:
— У Бейруті трупи неможливо прибрати через постійні бомбардування. Тільки-но приїжджають машини Червоного хреста, починається обстріл. Казали, що будуть бомбити тільки військові об"єкти. Але яке там, — махає рукою, — бомблять усе підряд. Як казав ізраїльський генерал, він хоче повернути Ліван на 20 років назад.
За два дні ми зустрілися знову. Гражина прийшла з мамою Галиною — тендітною літньою жінкою. У кафе на Пушкінській замовили каву по-віденськи.
Мама втратила квартиру в Києві
— Долучаємося до цивілізації, — усміхається Галина, закурюючи "Приму-люкс". — Приїхала додому, а дому в мене немає, — веде далі. — Думала приїду, оформлю документи на дітей, потім привезу їх сюди. А везти тепер нікуди — 12 років тому мама втратила квартиру й усі ці роки мовчала, як партизан. Виявляється, мама моя бомжик, — гладить сиву голову Галини й ніжно додає: — Ластівко моя.
— Племінниця взяла кредит, а під заставу попросила мою квартиру, — пояснює старенька. — А потім зникла. Прийшли кредитори і поставили перед фактом: звільнити квартиру за три дні. Племінниця потім добре влаштувалася у Туреччині, і якось запросила мене до себе. Соромно сказати: жила у неї вісім місяців, була за хатню робітницю.
— А я ж не знала! Щотижня розмовляла з мамою, думала, що все гаразд — мама в Туреччині відпочиває, — хитає головою Гражина. — Та нічого, протримаємося. В аеропорту хотілося землю цілувати, але посоромилася — людей багато. Останнім часом часто пригадувала запах берізок і чомусь запах метро.
А як ви познайомилися з чоловіком?
— У Києві наша сусідка була одружена з ліванцем. Якось зайшла до неї на каву. А до її чоловіка приїхав брат Нізар. За тиждень Леся приходить до мене й каже, що дуже я сподобалася Нізарові. Але до іноземців я була байдужа.
Чим же він вас підкупив?
— Чим? — замислюється. — Якось пішли на футбол на Республіканський стадіон. Він виліз на лавку і крикнув: "Я люблю тебя!". Тим і взяв мене. А ще ті його великі зелені очі... У жовтні 1993 року ми одружилися. За рік народилася донька Сігам — назвали на честь мами Нізара, у перекладі з арабської — стріла. При заводі "Більшовик" ми відкрили кафе. Усе устаткування привезли з Лівану. Але не склалося з господарями приміщення. Тоді ми зібрали речі й поїхали на батьківщину чоловіка.
Довго звикали до нової країни?
— Важкувато було спочатку. Жінки там переважно мовчать. Гуляти по вулиці не заведено: де тротуар, а де проїжджа частина не зрозумієш, машини і люди — вперемішку. До того ж удень 40-градусна спека. Ліванці дуже домашні. Вони люблять затишок, чистоту. Але ми з Нізаром — люди сучасні, тому часто вибиралися прогулятися.
Арабську мову вивчили?
— Дуже важка мова. Розмовну півтора року вчила. З ручкою та зошитом — почула слово, записала. От у нас "привіт" для всіх, а в них окремі вітання для жінок, чоловіків та літніх людей. Навчилася говорити, але є деякі вирази, які неправильно вимовляю. Бо коли вчила, мене розуміли, але не поправляли. Але тепер мене поправляють мої доньки.
Ми мали власний ресторанчик
Гражина розповідає про Ліван із захопленням. Його, мовляв, називають другою Швейцарією. Є і море, і гори. Єдина проблема — школи та лікарі.
— У державних школах б"ють дітей. Якось старша донька прийшла і поскаржилася, що вчитель математики вдарив її лінійкою. Тому Сігам ми віддали до ліцею. Платили по 1200 доларів на рік, це без підручників. Державна школа коштує 300 доларів — з підручниками. Але фізкультури не було, працювати на комп"ютері не вчили. А прийом у лікаря — 50 доларів. Та ще й ліків потім на доларів 150 купиш.
Чим займається ваш чоловік?
— Ми мали власний ресторанчик, де готують страви з курятини. Нізар вчився на шеф-кухаря.
До Києва чому не навідувалися стільки часу?
— Ми ж тільки п"ять років, як облаштовувалися. Родичі віддали нам покинутий будинок, який ми ремонтували поступово. Цього року пообіцяла мамі, що приїду восени з онуками. Але їхати нема куди.
Маму до себе заберете?
— Поки що не знаю куди. Я ж сама тепер не маю житла. Казали, що заплатять компенсацію. Але коли то воно буде.
2 
1
Коментарі