— 10 років тому Юрій Михайлович поховав дружину. Після цієї втрати жити йому було важко. Якось сиділи в мене у дворі на лавці і він мені сказав: "Я боюся не смерті, я боюся самотності", — розповідає директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка 78-річний Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. 8 червня прийшов до столичного Клубу Кабінету міністрів, де прощаються із письменником, Героєм України Юрієм МУШКЕТИКОМ. Його серце зупинилося минулого четверга на 91-му році.
— Останнім часом у Юрія Михайловича зовсім упав зір, — продовжує Микола Жулинський. — Він не міг читати й писати. Останнє його найбільше отруювало. Якось говорив мені: "Всі письменники мого покоління відійшли, я — останній із могікан. Дочки часто заїжджають і телефонують, та вночі приходить безсоння і самотність". Іноді він казав: "Уже я скоро відійду. Скоро помру". Та коли розговорювалися, знову усміхався і ставав бадьорий. Бувало, й анекдоти розповідав. Любив один, що почув від Богдана Ступки. Під час німецької окупації в село приїжджає німецький офіцер. Збирає дітей і роздає їм гостинці: шоколадки, коробки кольорових олівців, блокнотики. Діти мовчки розбирають подарунки і відходять убік. Коли офіцер давав цукерка останньому хлопчику, спитав його: "Мальчик, что надо сказать?" Той стояв понуро, опустивши голову. Промовчав, і коли офіцер вдруге задав питання. За третім разом він закричав. Хлопчик показав у бік лісу й відповів: "Партизани — там".
Труна стоїть посеред залу. Біля неї — приспущений український прапор із чорною стрічкою. Поряд на невеликій подушці з червоного оксамиту викладені нагороди Юрій Мушкетика. Зокрема, зірка Героя України, медалі "Іван Мазепа" й "Олександр Довженко". На підлозі стоять кошики з квітами та вінки. Один із них — із жовто-блакитними квітами — від президента Володимира Зеленського.
— Юрій Михайлович любив подорожувати. Часто їздив на рідну Чернігівщину, — говорить Микола Жулинський. — Любив зустрічатися зі своїми читачами. Але найбільшим його захопленням стала творчість. Він був надзвичайно спраглим до істини чоловіком. Намагався наповнити світ духовністю та знаннями про національну історію. Заради правди пожертвував своїм благополуччям. У радянський період редагував журнал "Дніпро". Під різними псевдонімами публікував у ньому Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Ліну Костенко та багатьох інших письменників і літературних критиків, за якими пильно стежило комуністичне керівництво. Врешті за це його звільнили.
Близько 12:00 у залі збираються майже 100 людей. Кладуть квіти біля труни. Висловлюють співчуття онучці письменника 31-річній Анастасії, донькам 54-річній Оксані та Лесі, 64 роки.
— Цього року з Юрієм Михайловичем зустрічався двічі, — говорить голова Спілки письменників 61-річний Михайло Сидоржевський. — 14 січня ми з кількома письменниками відвідували колег старшого віку. Юрій Михайлович був жвавий, багато всього розказував. Вдруге ми були в нього 21 березня на його 90-річчя. Він уже був трохи слабкий, жалівся на зір. Але пам'ять при цьому в нього залишалася хороша.
Останні роки він писав мемуари. Двічі давав невеликі фрагменти для публікації в "Літературній газеті". Та за життя повністю їх не хотів друкувати. Казав, що сподівається, їх опублікують після його смерті.
До мікрофона по черзі підходять товариші та колеги Мушкетика. Слово беруть поети Павло Мовчан і Дмитро Павличко. У зал заходить киянка Оксана Коломієць. Вона — донька драматурга Олексія Коломійця. Вдягнена у бежеву сукню в горох.
— Дядя Юра і мій тато товаришували все життя, — розповідає. — Батько часто до нього заїжджав у гості, й вони таксі їхали на Дніпро чи Десну ловити рибу. Інколи й з ночівлею. Тато помер 1994 року. Заповідав, щоб його поховали на батьківщині — в селі Харківці Лохвицького району на Полтавщині. Дядя Юра, який тоді очолював Спілку письменників, виділив нам на похорони автобус. У всіх скрутних ситуаціях завжди всім допомагав.
— Батько був завжди опорою в житті, — каже Оксана Мушкетик. Вона — художниця. Займається оформленням дитячих книжок. — За ним почувалася, як за кам'яною стіною. Він був добрий до нас, завжди підтримував.
Після смерті мами в тата стався інфаркт. Йому зробили шунтування. До минулого року він ще самостійно працював. Два місяці тому продиктував мені оповідання, а я набрала на комп'ютері. Ми його обов'язково видамо.
Після прощання труну заносять до сірого мікроавтобуса і везуть на Байкове кладовище. Люди рушають туди двома іншими. Юрія Мушкетика поховали на ділянці 33. Тут покояться Євген Сверстюк і Мирослав Попович.
4 місяці Юрій Мушкетик чекав, поки у дитячому журналі "Барвінок" надрукують його перше оповідання. Написав його 1951 року, коли був студентом. Гонорар виплатили купюрами номіналом один рубль. За ті гроші купив собі костюм. У ньому закінчив аспірантуру та одружився.
"За гонорар купив батькам хату"
Юрій Мушкетик народився у селі Вертіївка Ніжинського району на Чернігівщині в селянській сім'ї. Закінчив філологічний факультет й аспірантуру при кафедрі української літератури Київського університету ім. Тараса Шевченка.
— У школі добре знав математику, — розповідав Юрій Мушкетик. — Коли 1948-го зі своїм фанерним чемоданом подався до столиці поступати в університет, усі думали, що подаватиму документи на фізмат. А я відніс їх на філологічний факультет.
Перша повість "Семен Палій" вийшла друком 1954 року.
— Писав її ночами на кухні гуртожитку. Тоді насмішок на весь вік натерпівся, — казав Мушкетик. — Повість видали в Україні, а згодом — у Москві двома виданнями. Мені було 25 років. За гонорар купив батькам хату біля Києва.
Із 1956-го працював заступником редактора й головним редактором журналу "Дніпро".
— У журналі друкували під псевдонімами дисидентів, коли інші боялися це робити. Казали: "Вам тюрма буде". Не посадили, але з роботи вигнали. Друзі відвернулися. Щоб прогодувати родину, написав роман про найбільшого кібернетика Союзу Віктора Глушкова. А далі — нарис про одного голову колгоспу й відіслав у газету "Правда". Розрахунок був правильний — звідки їм знати, що я крамольний? Їм сподобалося. Замовили мені цикл нарисів. Отак і вилазив із прірви.
Із 1986-го по 2001-й очолював Спілку письменників України.
Написав 19 романів, кілька десятків повістей та оповідань. За ними знято три фільми. 1980-го отримав Шевченківську премію за роман "Позиція". 2009 року — звання Героя України.
Із дружиною Ліною Сергіївною прожив у шлюбі 53 роки. Її не стало 2008-го.
— У школі закохувався двічі, третій раз — уже в майбутню дружину. Вона на два класи молодша була. Хоч давно вже її немає, думаю про неї, побиваюся і каюся, що не все для неї зробив, — казав Юрій Мушкетик чотири роки тому.
5 
35413
Коментарі