"Дипломатом став, бо багато читав", — посміхається перший посол України у Франції Юрій Кочубей, 75 років. Сидимо в бібліотеці Інституту сходознавства, де він нині працює.
— На хуторі, де я народився, було обмежене спілкування, — пояснює Юрій Михайлович. — Двоє дівчаток сусідських і я. Мені з ними нецікаво було, то й читав.
Кочубей одягнений у картатий піджак салатного кольору, в тон — брюки й краватка з лейблом "Валентино". Акуратна стрижка, сиві вуса. На столі лежить коричневий портфель.
— Питають про моє прізвище, а я ніколи його не досліджував. Усі фотографії, на яких були люди з погонами, бабушка спалила давно. Дід і його брат служили в Петербурзі. Дід загинув у громадянську, на чиєму боці — не знаю. Батько під час війни став військовим.
Згадує поїздку на 15-ту сесію Генасамблеї ООН в 1960-му.
— Ми пливли з Калінінграда до Нью-Йорка вісім днів. Хрущов, Підгорний, Янош Кадар, Тодор Живков, Георгіу Деж... Пароплав "Балтика" малесенький, штормило страшно. Хрущов качку переносив добре. Випивав чарку в обід. Любив із нами, молодими, погомоніть. Каже, а шо за гра? Гра така, корабельна, шафл-борт. Він і Підгорний теж сідали грати.
Найбільше від морської хвороби страждали керівник Угорщини Янош Кадар та міністр закордонних справ УРСР Паламарчук. Микита Сергійович жартував: ну добре, Кадар зліг — в Угорщині моря немає. Але ж Україна — морська держава!
З 1963-го Юрій Кочубей працював у представництві УРСР при ООН у Нью-Йорку.
— До мене добре ставився Щербицький, — згадує. — У 1968-му він приїздив до Нью-Йорка на чолі делегації УРСР. Я з ним працював як перекладач. Мабуть, я йому сподобався. Бо не приставав, нічого не просив. Він був толковою людиною.
Кочубей теребить брошуру "ХІ сходознавчі читання А. Кримського".
— А от голова Верховної Ради Ватченко — це інша справа. Він з іноземцями говорив так, ніби з кимось з обкому. По-французьки така поведінка називається "амікошон". І питання політичні ставив у лоб, агресивно. Так у дипломатії не можна.
Розпитую Юрія Михайловича про родину.
— Одружився я в Україні у 1959-му. Через два роки у нас із Раїсою Михайлівною буде золоте весілля, — жвавішає Кочубей. — Міжнародники одружувалися з дівчатами з романо-германського факультету. А я знайшов свою на механіко-математичному.
Хрущов випивав чарку в обід
Діти Кочубея — донька Наталія і син Богдан — народилися в Україні.
— Навіть якщо діти народжувалися в Нью-Йорку, в метриці записували "Москва". А що вони тоді ще знали, крім Москви? — посміхається Кочубей.
Згадує про контакти з діаспорою.
— Спілкувалися з так званими прогресивними українцями. Леон Толобко був у них лідером. Це така малесенька групка американських комуністів українського походження. Ходили до них на свята, пили чарку. З націоналістами ми контактів не мали. Уже пізніше, в 90-х, бачив в Нью-Йорку Миколу Лебедя, колишнього голову служби безпеки ОУН.
У складі представництва УРСР, каже Юрій Кочубей, було багато творчої інтелігенції.
— Раз ми зі Стельмахом і заступником міністра фінансів поїхали до садиби Рузвельта. Ще була жива його дружина. Їдемо вздовж Гудзону, а там величезні сади, і яблука лежать у купах. Стельмах згадав, як у нас вирубали сади, бо були податки на кожне дерево. Замміністра поліз захищати честь мундира. Полаялися. Водієві кажуть: "Зупинись!" І до мене: "Вилазь! Сідай між нами". Я сів і розіймав їх усю дорогу.
Крім ООН, ви працювали і в ЮНЕСКО?
— 1987-го став заступником генсека. Це найвищий рівень, якого досягнув українець. Москва спохопилася, й почали на мене тиснути. Віддай цю посаду, а ми тебе зробимо послом в якійсь африканській країні. Був навіть син Громико серед претендентів на моє місце. Але я згоди не дав. Приїхав у Київ, прийшов до нашого вищого начальства. Івашко питає: ви погодилися? Кажу — ні. То йдіть і працюйте.
Як воно — бути першим послом України у Франції?
— Дуже турбувала Францію українська ядерна зброя. Хоча найбільшу загрозу французи вбачали не в зброї, а в сільському господарстві України. Вони вважали його потужним і сприймали за головного конкурента всій Європі. Але Україна французів здивувала. — Тоді, коли в нас видавали 10 літрів бензину на "швидку допомогу", статистика французька показувала, що Україна експортує нафтові вироби, а імпортує сільгосппродукцію. Навіть горошок купували.
Кочубей згадує про цікаві зустрічі в Парижі.
— У 1967-му з дружиною, проїздом з Нью-Йорка, під вечір ідемо Єлисейськими полями. І натикаємося на двох мужчин. Один з них виявився Юрієм Гагаріним, а другий — Сергєєвим, відомим вертольотчиком. Вони втекли з авіасалону в Бурже і блукали містом. Ми зайшли в одну кнайпу, в іншу. Півночі прогуляли. Наступного дня запросив нас Гагарін в Бурже, каже — пообідаємо. Але в нас уже не виходило. Потім вони обоє загинули.
Пригадує й інші знайомства.
— А! — пожвавлюється. — Я знав онука Карла Маркса. Старичок такий спокійний, приємний. Під час війни жив у Америці. Він був французьким комуністом, його часто запрошували в СРСР. Раз, каже, в 50-х, їдемо в поїзді з Баку в Тбілісі. Говоримо про марксизм, ленінізм, сяке-таке. Коли заходить старезний азербайджанець. Дивився-дивився, а потім вийшов і розчаровано підсумував: "Ну какой же он внук?! Ето же старік!"
Писали про ваш намір залишитися у Франції.
— Це 1996-й рік, якраз провели симпозіум у ЮНЕСКО, присвячений Петрові Могилі. У моєму кабінеті лунає дзвінок: "Юрій Ніколаєвіч, так что, ви собіраєтєсь остацца?" Я кажу — а ви куди дзвоните? До Кочубея? Так я ж на місці! Наступного дня "Кієвскіє вєдомості" друкують матеріал: мовляв, залишився, купив садибу. Підводячи, так би мовити, під розстрільну статтю. Ну, йдеться ж про зраду, як не крути.
Кочубей каже, що звернувся з листом до редактора видання. Але чітких роз"яснень не одержав. Через рік він повернувся у Київ.
Додає, що робота навчила його уважно ставитися до одягу:
— Не щоб фасонити, а щоб гідно представляти країну. Щоб добра краватка, ну й так далі. Маю машину, "вольво". Але маленьку, — уточнює, — 440-ту. А дачі в мене нема, не було часу займатися.
1932, 9 липня — Юрій Кочубей народився в Полтаві
1950 — закінчив школу в Луцьку
1955 — закінчив факультет міжнародних відносин КДУ
1957–97 — працював в МЗС України
1959 — одружився з Раїсою Михайлівною
1961 — народилася донька Наталія
1963–1968 — працював у представництві УРСР в ООН, Нью-Йорк
1966 — народився син Богдан
1982 — член Спілки письменників України
1987–1992 — заступник генерального секретаря ЮНЕСКО
з 1997 — викладач Дипломатичної академії при МЗС України
8 
35413
Коментарі