Ексклюзиви
Четвер, 12 липня 2007 16:05

Юрій Кочубей знав онука Карла Маркса

Автор: фото: Сергій БУРКОВСЬКИЙ
  Одна з газет пустила чутку, що Юрій Кочубей хотів залишитися у Франції
Одна з газет пустила чутку, що Юрій Кочубей хотів залишитися у Франції

"Дипломатом став, бо багато читав", — посміхається перший посол України у Франції Юрій Кочубей, 75 років. Сидимо в бібліотеці Інституту сходознавства, де він нині працює.

— На хуторі, де я народився, було обмежене спілкування, — пояснює Юрій Михайлович. — Двоє дівчаток сусідських і я. Мені з ними нецікаво було, то й читав.

Кочубей одягнений у картатий піджак салатного кольору, в тон — брюки й краватка з лейблом "Валентино". Акуратна стрижка, сиві вуса. На столі лежить коричневий портфель.

— Питають про моє прізвище, а я ніколи його не досліджував. Усі фотографії, на яких були люди з погонами, бабушка спалила давно. Дід і його брат служили в Петербурзі. Дід загинув у громадянську, на чиєму боці — не знаю. Батько під час війни став військовим.

Згадує поїздку на 15-ту сесію Генасамблеї ООН в 1960-му.

— Ми пливли з Калінінграда до Нью-Йорка вісім днів. Хрущов, Підгорний, Янош Кадар, Тодор Живков, Георгіу Деж... Пароплав "Балтика" малесенький, штормило страшно. Хрущов качку переносив добре. Випивав чарку в обід. Любив із нами, молодими, погомоніть. Каже, а шо за гра? Гра така, корабельна, шафл-борт. Він і Підгорний теж сідали грати.

Найбільше від морської хвороби страждали керівник Угорщини Янош Кадар та міністр закордонних справ УРСР Паламарчук. Микита Сергійович жартував: ну добре, Кадар зліг — в Угорщині моря немає. Але ж Україна — морська держава!

З 1963-го Юрій Кочубей працював у представництві УРСР при ООН у Нью-Йорку.

— До мене добре ставився Щербицький, — згадує. — У 1968-му він приїздив до Нью-Йорка на чолі делегації УРСР. Я з ним працював як перекладач. Мабуть, я йому сподобався. Бо не приставав, нічого не просив. Він був толковою людиною.

Кочубей теребить брошуру "ХІ сходознавчі читання А. Кримського".

— А от голова Верховної Ради Ватченко — це інша справа. Він з іноземцями говорив так, ніби з кимось з обкому. По-французьки така поведінка називається "амікошон". І питання політичні ставив у лоб, агресивно. Так у дипломатії не можна.

Розпитую Юрія Михайловича про родину.

— Одружився я в Україні у 1959-му. Через два роки у нас із Раїсою Михайлівною буде золоте весілля, — жвавішає Кочубей. — Міжнародники одружувалися з дівчатами з романо-германського факультету. А я знайшов свою на механіко-математичному.

Хрущов випивав чарку в обід

Діти Кочубея — донька Наталія і син Богдан — народилися в Україні.

— Навіть якщо діти народжувалися в Нью-Йорку, в метриці записували "Москва". А що вони тоді ще знали, крім Москви? — посміхається Кочубей.

Згадує про контакти з діаспорою.

— Спілкувалися з так званими прогресивними українцями. Леон Толобко був у них лідером. Це така малесенька групка американських комуністів українського походження. Ходили до них на свята, пили чарку. З націоналістами ми контактів не мали. Уже пізніше, в 90-х, бачив в Нью-Йорку Миколу Лебедя, колишнього голову служби безпеки ОУН.

У складі представництва УРСР, каже Юрій Кочубей, було багато творчої інтелігенції.

— Раз ми зі Стельмахом і заступником міністра фінансів поїхали до садиби Рузвельта. Ще була жива його дружина. Їдемо вздовж Гудзону, а там величезні сади, і яблука лежать у купах. Стельмах згадав, як у нас вирубали сади, бо були податки на кожне дерево. Замміністра поліз захищати честь мундира. Полаялися. Водієві кажуть: "Зупинись!" І до мене: "Вилазь! Сідай між нами". Я сів і розіймав їх усю дорогу.

Крім ООН, ви працювали і в ЮНЕСКО?

— 1987-го став заступником генсека. Це найвищий рівень, якого досягнув українець. Москва спохопилася, й почали на мене тиснути. Віддай цю посаду, а ми тебе зробимо послом в якійсь африканській країні. Був навіть син Громико серед претендентів на моє місце. Але я згоди не дав. Приїхав у Київ, прийшов до нашого вищого начальства. Івашко питає: ви погодилися? Кажу — ні. То йдіть і працюйте.

Як воно — бути першим послом України у Франції?

— Дуже турбувала Францію українська ядерна зброя. Хоча найбільшу загрозу французи вбачали не в зброї, а в сільському господарстві України. Вони вважали його потужним і сприймали за головного конкурента всій Європі. Але Україна французів здивувала. — Тоді, коли в нас видавали 10 літрів бензину на "швидку допомогу", статистика французька показувала, що Україна експортує нафтові вироби, а імпортує сільгосппродукцію. Навіть горошок купували.

Кочубей згадує про цікаві зустрічі в Парижі.

— У 1967-му з дружиною, проїздом з Нью-Йорка, під вечір ідемо Єлисейськими полями. І натикаємося на двох мужчин. Один з них виявився Юрієм Гагаріним, а другий — Сергєєвим, відомим вертольотчиком. Вони втекли з авіасалону в Бурже і блукали містом. Ми зайшли в одну кнайпу, в іншу. Півночі прогуляли. Наступного дня запросив нас Гагарін в Бурже, каже — пообідаємо. Але в нас уже не виходило. Потім вони обоє загинули.

Пригадує й інші знайомства.

— А! — пожвавлюється. — Я знав онука Карла Маркса. Старичок такий спокійний, приємний. Під час війни жив у Америці. Він був французьким комуністом, його часто запрошували в СРСР. Раз, каже, в 50-х, їдемо в поїзді з Баку в Тбілісі. Говоримо про марксизм, ленінізм, сяке-таке. Коли заходить старезний азербайджанець. Дивився-дивився, а потім вийшов і розчаровано підсумував: "Ну какой же он внук?! Ето же старік!"

Писали про ваш намір залишитися у Франції.

— Це 1996-й рік, якраз провели симпозіум у ЮНЕСКО, присвячений Петрові Могилі. У моєму кабінеті лунає дзвінок: "Юрій Ніколаєвіч, так что, ви собіраєтєсь остацца?" Я кажу — а ви куди дзвоните? До Кочубея? Так я ж на місці! Наступного дня "Кієвскіє вєдомості" друкують матеріал: мовляв, залишився, купив садибу. Підводячи, так би мовити, під розстрільну статтю. Ну, йдеться ж про зраду, як не крути.

Кочубей каже, що звернувся з листом до редактора видання. Але чітких роз"яснень не одержав. Через рік він повернувся у Київ.

Додає, що робота навчила його уважно ставитися до одягу:

— Не щоб фасонити, а щоб гідно представляти країну. Щоб добра краватка, ну й так далі. Маю машину, "вольво". Але маленьку, — уточнює, — 440-ту. А дачі в мене нема, не було часу займатися.

1932, 9 липня — Юрій Кочубей народився в Полтаві
1950 — закінчив школу в Луцьку
1955 — закінчив факультет міжнародних відносин КДУ
1957–97 — працював в МЗС України
1959 — одружився з Раїсою Михайлівною
1961 — народилася донька Наталія
1963–1968 — працював у представництві УРСР в ООН, Нью-Йорк
1966 — народився син Богдан
1982 — член Спілки письменників України
1987–1992 — заступник генерального секретаря ЮНЕСКО
з 1997 — викладач Дипломатичної академії при МЗС України

Зараз ви читаєте новину «Юрій Кочубей знав онука Карла Маркса». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1386
Голосування Хто нині найкращий футбольний тренер світу?
  • 1) Хосеп Гвардіола
  • 2) Юрген Клопп
  • 3) Максиміліано Аллегрі
  • 4) Дієго Сімеоне
  • 5) Дідьє Дешам
Переглянути
Погода