Український хутір проситься до Росії

 

Жителі хутора Висілки написали листи до керівництва двох країн із проханням приєднати їх до Росії.

Із міста Амвросіївка на Донеччині до Виселок їдемо 20 км "нивою". За знаком "Прикордонна смуга" асфальтова дорога повертає ліворуч. На насипу стоїть 20-метрова бетонна стела з написом: "Российская железная дорога, Ростовское отделение". Уздовж залізниці 14 дворів. Це і є хутір Висілки.

Дорога впирається в біло-червоні шлагбауми. На асфальті фарбою написано "Стоп" латиницею. Ліворуч і праворуч стоять дві будки, пофарбовані в кольори національних прапорів України та Росії. Це місцевий пункт пропуску через державний кордон. Населений пункт за шлагбаумом називається станція Успенська Ростовської області. По той бік живуть близько тисячі людей, з українського — приблизно 40.

— Щоби перетнути кордон, достатньо бути жителем Амвросіївського району, — коментує майор Юрій Юзвенко, 38 рокiв, виконувач обов"язків начальника відділу прикордонної служби Амвросіївка. — Людина пред"являє документ із реєстрацією проживання в прикордонному районі й ходить скільки хоче.

Білявка в білих брюках, сонцезахисних окулярах і рожевій майці простягає український паспорт чоловікові в зеленому береті. Несе з Росії сумку овочів.

— Провідувала батьків, — говорить російською 50-рiчна Ірина Фроленко з Амвросіївки. — Вони в мене старенькі, то часто ходжу.

Каже, на пункті пропуску не буває черг.

Засмаглий чоловік у майці й потертих джинсах несе садовий реманент у бік Росії.

— Іду на город. У мене межа проходить по ділянці, — розповідає Юрій Тютюнник, 49 років. — У хазяїна крайньої хати Віктора, який живе бiля шлагбаума, була проблема. Прихожу мав у Росії, а спальню — в Україні. Щоб оформити документи, у 1990-х декілька років мотався по консульствах. У результаті вирiшили: раз більша частина будови знаходиться в Росії, дати Вітьковi російську адресу. А то уявіть: пішов до жінки в спальню — порушив кордон! А в дядька Льоні межа якраз по воротах пройшла. Відкрив хвіртку — i в іншій державі.

Із блакитних воріт виглядає жінка.

— На російській стороні є і пошта, і магазин, і аптека, і медпункт. А ми тут нікому не потрібні, — додає 50-рiчна Ольга Мизнiкова. — Батьки все життя на заводі в Таганрозі відпахали, я в Успенцi працювала, в дитсадку. Як помер СРСР, утратила роботу, з українським паспортом в Успенку не беруть. Дякувати Боговi, годує корова.

Віктор прихожу мав у Росії, а спальню — в Україні

Юрій Тютюнник киває головою. Він теж безробітний:

— Добре було, коли працював на комбайновому заводі в Таганрозі: доба там, три — вдома. До роботи їздив 1,5 години електричкою. Із-за цього кордону довелося перейти на натуральне господарство. Добре, хоч Росія світло не відрізала. Але платити доводиться рублями.

Юрій Вікторович показує паспорт:

— Брєд якийсь — у моєму українському паспорті прописана російська адреса: "Станція Успенська, вулиця Погранична". На карті України хутора Висілки взагалi немає.

На вулицю виходить батько Ольги Мизнікової у коричневих валянках, у які заправлені штани.

— О, дядько Льоша! — звертається до нього Тютюнник. — Як живеш?

— Як у концлагері, — відповідає 73-рiчний Олексій Іванович Кучеренко. Із дружиною в нього різне громадянство. — Був у Таганрозі на заробiтках, коли розпався СРСР. А моя Євдокiя Олексіївна була вдома. У неї паспорт забрали, штамп — "шльоп", і стала українкою.

Закурює цигарку з мундштуком. Сідає на лаву біля огорожі. Юрій Тютюнник примощується навпроти на колоду і теж закурює.

— Коли у Висілках хтось помирає, ховаємо на найближчому кладовищі — у Росії, проходячи через КПП, — говорить Юрій Вікторович. — Останньою померла баба Маня, цієї зими. Так на машині через кордон не пустили, довелося її на руках нести. На станції є клуб, але нашим дітям туди не можна. Треба повернутися в Україну до 20.00, бо тоді пункт пропуску закривають.

— Межу потрібно не олівцем креслити, а знати, як насправді на місцевості життя йде, — додає Олексій Іванович. — Ми спочатку написали про це Ющенку, потім Медведєву. Нiхто не відповів.

Кажуть, росіянин 40-рiчний Віктор Булигiн — єдиний на хуторі задоволений життям.

— Тут купил дом, потому что дешевле, чем в 30 шагах, — пояснює він, чому оселився на українській землі.

— Щоб узяти хліба, шкандибаю на митницю. Міняю гривню на рублі, хiба це добре? — скаржиться його сусідка Поліна Гонтарева, 75 рокiв. — Пенсію заробила в Росії, а отримую в українській гривні — всього 640. Питної води у Висілках немає — тупаю за нею в Успенку. Плачу за відро 6 рублів. Не проси мене води напитися — не дам! Бо дорого.

×