вівторок, 20 листопада 2007 16:18

Параска Захаренко 21 рік не мала хати

Автор: фото: Євген КОЛЕСНИК
  Параска Захаренко з онуком Андрієм у містечку Бишів Макарівського району на Київщині. Парасці Данилівні дали там однокімнатну квартиру
Параска Захаренко з онуком Андрієм у містечку Бишів Макарівського району на Київщині. Парасці Данилівні дали там однокімнатну квартиру

86-річна Параска Захаренко минулої п"ятниці отримала однокімнатну квартиру в містечку Бишів Макарівського району на Київщині. 21 рік тому, після аварії на ЧАЕС, її хату в селі Роз"їждже спалили, а село розрівняли бульдозерами. Відтоді жінка не мала власного житла.

— Спасібо Богу, шо дав здоров"я дожити, і государству, шо дали хату, — каже Параска Данилівна. Із нею приїхали син Микола, 58 років, невістка Антоніна, 53 роки, та онук Андрій, 34 роки. Вони мешкають у місті Біла Церква.

Андрій у норковій шапці. Стоїть на майданчику другого поверху нового будинку. Жінка сидить на стільці, тримає дерев"яний ціпок.

— Бабця одягала свої ордени й медалі та їздила до прем"єрів, — розповідає онук. — Руки їй цілували, обіцяли хату. Останні кілька років я ходив у Кабінет Міністрів. Погрожував, як не дадуть житло, порізати собі вени.

Після аварії для Параски Данилівни та її односельців побудували хати в селі Аркадіївка Згурівського району. Там вона ділила будинок із двома жінками.

— Дісталася кімнатка, в якій уміщався стіл та ліжко, — скаржиться онук. — Бабцю забрала до себе в село Новий Корогод її старша сестра Марія. Її син помер кілька років тому. Одна онука живе в Іспанії, інша у Могилеві. Із сестрою вони — нерозлийвода. Два клоуни на все село. Та не дочує, а та прибреше — і пішли сплєтні скрізь.

Параску Захаренко запрошують отримати ордер. Син бере її під руку, але вона хоче йти сама. Гучно стукає ціпком об підлогу. Заступник міністра МНС Володимир Холоша вручає ордер на квартиру, ключі і три гвоздики. Жінка плаче. Онук фотографує.

— Баба сказала: не буду вмирать, доки не переступлю поріг своєї хати, — веде її до квартири на першому поверсі. До нового помешкання Андрій заносить шампанське й цукерки.

— Гарна комната, — озирається Параска Данилівна в кухні. Там є плита і балкон. Мацає батареї. Вони холодні. Ціпком показує в коридор:

— Так це шо — теж моє? — дивується. — І ванна ще є?

Мацає батареї. Вони холодні

— Вона послєдня виселялася з села. Помагала вивозити з ферми корови, свині, — згадує син. Він теж у норковій шапці, трохи зсунутій набік.

— Шо-шо, — прискіпується баба до сина, — яка хверма?! Там не було вже ні хверми, нічого.

— Ні, бабко, ви ж останні в автобус із сусідкою сідали, — підказує онук. — Із Манею, вона вже вмерла.

— Боярська, — спохоплюється баба. — Умерла, то нехай умирає. Це в моєї сестри син як умер, — починає голосити, — дак я плачу й досі.

— Бабко, що ви таке говорите. Вас про Чорнобиль питають, — ніяковіє онук.

— Як взорвало, ми були на колхозі, годували худобу, — витирає очі Параска Данилівна. — Я зайшла в лавку, а продавщися каже: "Бабо, може, таке, що до вечора умрьом". Але тоді не вмирали, а тепер котиться. Дуня Семенова вмерла, Маня Харижина, Якімцові вмерли. Та вже старі. А може, в кого що заболіло.

— А ваше здоров"я як? — цікавлюся.

— У бабусі і зуб ніколи не заболів, — відповідає за неї онук.

Питаю, як із сестрою живуть.

— Мирно, деколи крикнемо одна на другу, — жінка поправляє хустину. — Держимо поросятко. А кури держать, так це ж незагорожене. Кура пойде, куди бачить. Маємо півгектара городу. 15 соток сіємо пашні, 15 — картоплі, гурка, помідора, гарбуза.

Згадує, що в Роз"їжджому теж мала господарство.

— Корову на третій день після аварії здала. Сусідка питає: де діла кобана. Я кажу: випустила. Вона взялася за голову: ой, він мені овес чисто перериє. Тут іде голова колхозу, каже: давайте його нам. Повезли кабана в Андрєєвку.

Питаю, де чоловік.

— Помер уже, — фиркає бабця. — Ще до аварії. Поламав ногу, дак і помер за сутки.

— Ви ж розкажіть, що гангрена в нього була, — підказує невістка. — Він звідкись пригнув, зламав ногу, і пішло зараженіє. Розкажіть, що він кинув вас, як Колі було чотири роки. Пішов жити до сусідки. Но сестра його Єлєна Семенівна добре ставилася до Колі. У неї не було дітей, то взяла його до себе в Москву. Він там школу закінчив.

Параска Данилівна каже, що відтоді, як від неї пішов Іван Семенович, більше чоловіків не мала.

— А у квартирі з ким будете жити?

— Може, і продамо, — міркує онук. — А добилися, бо я пообіцяв бабусі, що вона не буде помирати бездомною.

1921, 6 листопада — Параска Захаренко народилася в с. Новий Корогод Чорнобильського р-ну на Київщині
1943–1986 — працювала свинаркою у колгоспі "Перемога"
1946 — вийшла заміж за Івана Семеновича
1949 — народився син Микола
1953 — Іван покинув сім"ю
1986 — після Чорнобильської аварії село Роз"їждже знесли
з 1989 — із сестрою Марією живе у с. Новий Корогод на Київщині, до 1994-го працює в колгоспі "Заповіт Ілліча"
2007, 16 листопада — отримала однокімнатну квартиру в містечку Бишів на Київщині

Зараз ви читаєте новину «Параска Захаренко 21 рік не мала хати». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути