— Слава Богу, закончилася ваша комуністічеська епоха! — кричить кривонога жінка, важко спускається східцями автобуса "Вінниця — Літин". Дві рябі торби перекидає через плече. — Олігархам дорогу дають, а я, каліка, маю злазити з буса, бо шишку велику ховають.
9 листопада у Літині Вінницької області хоронять народного депутата комуніста 66-річного Михайла Герасимчука.
— Жіночко, проєзд закрит, а весь транспорт пускаємо тільки в об'їзд. Усі вопроси до начальства, — пояснює молодий даїшник. Пропускає сріблясту "Тойоту Ленд Крузер".
Нардеп помер у столичній лікарні Феофанія 7 листопада — на 96-ту річницю жовтневої революції. Відмовили нирки, перед тим лікувався від раку легенів, проходив хіміотерапію.
Із родиною жив у Літині. Недавно побудував двоповерховий дім на березі річки у сусідньому селі Селище. О 10.30 біля клубу райцентру збираються близько трьох тисяч осіб. Окрім місцевих, прибувають вінницькі чиновники, бізнесмени, депутати.
— Він був людина-епоха. При ньому все в нашому місті будувалося і процвітало. Будував дороги, школи, дитячі садки, спортивні майданчики. Хазяйствєніком був, — згадує Наталя Шишков, 54 роки, директор Літинського центру зайнятості.
Під'їжджають кілька машин і автобус. Попереду кортежу міліція та чорний "мерседес" із мигалками. З-за буса виходять нардепи Петро Симоненко та Адам Мартинюк, несуть темно-червоні троянди. За ними кількадесят депутатів.
За 20 хв. з'являється жалобна процесія. Попереду двоє хлопців розкидають ялинові гілки та червоні гвоздики. Працівники ритуальної служби ставлять труну посередині зали. Поряд — віко, накрите українським прапором. Комуністичний стяг на підставці стоїть у головах покійного.
— Пропускаємо до зали тільки родичів і самих близьких, бо всім місця не хватить. Решта чекайте надворі, пізніше пускатимемо по черзі, — розпорядник загороджує собою вхід до клубу.
Люди умощуються у кріслах. Організатори наказують звільнити два перші ряди — то місця для депутатів.
— Ми ж родичі, а маємо на балконі бути, — люди пересідають назад.
Тіла не видно з-за квітів, які кладуть до домовини. Розпорядники ледве встигають їх виймати, складають на купу в кутку. О пів на першу Адам Мартинюк розпочинає жалобний мітинг. Тоді передає слово Петрові Симоненку.
— Червоне знамено, під яким ти стояв, було виправдане. Щоб твої справи були вічні, ми їх продовжимо, бо ти відстоював інтереси людини-трударя, — виголошує Симоненко. Процесія вирушає на цвинтар, що за кілька кілометрів. Дорога розбита. Калюжі з болотом де-не-де засипані дрібним щебенем. Покійного везуть катафалком. За автомобілем ідуть родичі. Наприкінці процесії кілька депутатських машин, "швидка" та міліція.
Уздовж дороги люди пропускають процесію.
— Бач, несуть по цьому бездорожжю, навіть Симоненко йде пішки. Ми думали, хоч перед похороном зроблять дорогу. Бо ж по документах Герасимчук давно в Літині все заасфальтував, — розказує 45-річна Світлана. Прийшла з сусідками подивитися на похорон.
— Про покійників погано не говорять, але Герасимчук був іще тим комунякою. Робив собі в карман. А коли якась бабка приходила по допомогу, як був мером, із матом її виганяв, — згадує 50-річна Антоніна. — А от дружина в нього — золота жінка, він ногтя її не стоїв. Дуже інтелігентна і мудра. Їй хватило мужества прожити з ним стільки років. Невістку старшу довів до того, що вона, аби втекти з їхньої сімейки, продавала на базарі свої зимові чоботи. Вони й онука в неї відібрали. Той малий — копія діда. Зараз в 11-му класі вчиться. Вчительку на уроці може послати, як щось не по його.
У воротах цвинтаря процесію зустрічає священик. Після недовгого відспівування люди прощаються з покійним.
— Всьо як по сценарію в тілівізорі. Ніхто не лементить, не плаче, не кидається за ним. Попрощалися, сльозу втерли і відійшли, — перешіптуються біля сусідньої могили люди з вінками.
До ями автоматичним пристроєм опускають труну. Присутні кидають по жмені землі, яку беруть із двох чаш на підставках.
Для колег із Києва обід замовили у ресторані Герасимчуків "Літа". Для решти 250 — у місцевому ресторані "Корона".
2 
1
Коментарі